Як люди із вадами зору вчаться бачити світ
Захоплюватися потрібно не тими, хто має все, а тими, хто всупереч дефектам, намагається жити повноцінним життям
Закарпатська обласна організація УТОС об’єднує п’ять
первинних організацій: Міжгірську, Хустську, Мукачівську й Ужгородську
ТПО. Також до обласної організації УТОС
належить Мукачівська виробничо-первинна організація на підприємстві якої
працюють інваліди зору.
Українське товариство сліпих займається соціальним
захистом інвалідів, їхньою реабілітацією та оздоровленням. На даний час одна із рекреаційних точок для слабозорих знаходиться під Києвом –
Боярський будинок відпочинку. Там оздоровлюються члени УТОС у літньо-осінній
період.
Дана організація також допомагає людям із обмеженими
можливостями працевлаштуватися.
«Іноді працевлаштовуються через нас, іноді «утосівці»
самостійно шукають роботу. Наприклад ті, хто мають ІІІ групу інвалідності зору
можуть працювати вантажниками. ІІ група займається теж інколи цим, – розповідає
Василь Тирпак, голова Закарпатської
обласної організації УТОС. – В основному ті, у кого І група, працевлаштовуються
масажистами – шестеро осіб знайшли роботу в міській лікарні. Зовсім незрячі
працюють в бані теж зазвичай масажистами».
В Ужгородській територіально-первинній організації
налічується близько 260 інвалідів зору, але не всі вони є ужгородцями, адже до
цієї ТПО входять жителі й інші міст і районів, такі як: Чоп, Перечинський,
Великоберезнянський райони разом із їхніми центрами та Ужгородський.
Згідно зі статутом, до УТОС можуть вступити особи старше
18 років, які мають документальне підтвердження інвалідності зору.
Стосовно області, то тут налічується близько 1460
інвалідів зору, які є членами Закарпатського УТОСу, але людей з обмеженими
можливостями в нашому краї більше, адже вступ до організації є добровільним.
Пан Василь наголошує, що фактично інвалідів зору на Закарпатті може бути більше
3000 тисяч.
Допомога від держави
Фінансова допомога держави не велика. Якщо інвалідність
зору ще з дитинства, то людина має щомісячну допомогу близько 1400 грн, також
це залежить від того, чи гірська місцевість чи ні. Відповідно ІІ і ІІІ групи на
декілька сотень отримують менше.
Раніше можна було легше
отримати тростину для слабозорих, зараз для цього потрібно зробити ряд
процедур: спочатку треба пройти лікарсько-контрольну комісію для отримання
довідки, потім – навідатися в Управління праці соціального захисту населення із
пакетом документів і написати заяву.
Тростини пофарбовані у білий
колір, щоб інші бачили, що це йде людина із вадами зору. За часів незалежності,
близько до 2008-го була добре налагоджена видача для слабозорих механічних
годинників і тростин. Щорічно видавали кожному нові комплекти.
Для того, щоб отримувати свіжі
новини, інформацію про зміни до
законодавства, в державі випускалося ряд друкованих ЗМІ спеціально для
людей із вадами зору. Однією з таких донедавна була всеукраїнська
реабілітаційна газета Українського товариства сліпих «Промінь». Видавалася у
двох варіантах: звичайним шрифтом і шрифтом Брайля. Виходить із 1988-го року.
Газета цікава й корисна тип, що надає інформацію про постанови, акти. Але,
через свої габарити, її не так часто і постачали. Зараз газета «Промінь»
друкується тільки звичайним шрифтом. Давно було декілька таких газет, однак
тепер їх випускають менше, і вони не такі вже й доступні.
Степан Маслей: «Фактично, я нічого з тридцяти років не бачу, та ще й маю понижений слух»
Суспільство виховало нас так,
що ми завжди кимось захоплюємося, стежимо за життям успішних людей, намагаємося
бути на них схожими. Ми фанатики, котрим завжди чогось не вистачає: замало
уваги друзів, замало грошей у кишені, замало подорожей… А в того, кого ми
ставимо собі за кумира – це все є.
Однак, варто сказати, що
захоплюватися потрібно в першу чергу не тими людьми, котрі мають все, у тому
числі й матеріальне, а тими, котрі в супереч певним дефектам – намагаються жити
повноцінним життям. Наприклад, тими людьми, яким не так важливі гроші, як бажання побачити всю
красу світу здоровими очима. Для нас можливість милуватися навколишнім
середовищем – звичне явище. Для них здатність чітко бачити – це подарунок
природи, котрий вони, на жаль, не отримали.
Степан Миколайович Маслей має
першу Б групу інвалідності. Народився у серпні 1957-го року в Ужгороді.
Навчався в Ужгородській спеціалізованій ЗОШ І-ІІІ ст. №2.
Сім’я Маслей була з
можливостями: мама Степана Миколайовича працювала спочатку вихователем, згодом
логопедом, а батько – викладав в університеті. На зустріч Степан Маслей прийшов
зі своїм 88-ми річним татом.
Нічний зір став різко падати
Проблеми з очима почалися ще з
народження, одна з причин – родова травма, крововилив у мозок. Два тижні в
реанімації, після того сказали батькам новонародженого Степана, що можливо,
«їхній син буде жити». Пройшло більше двох років і, здавалося, що все із
здоров’ям сина налагодилося, однак, батьки замітили: нічний зір у дитини почав
пропадати.
Їздили на обстеження в Одесу,
де лікарі поставили нетиповий на той час діагноз – дегенерація сітківки. Якщо людина
в дитинстві отримає такий діагноз хвороби, то у віці 30-40-ка повністю втрачає
зір. Навіть у наш час, з допомогою сучасних технологій і з великої кількості
професійних лікарів, ніхто не дасть втішних прогнозів. Якщо у п’ятдесят років
людина ще бачить, то такий випадок уважають справжнім дивом!
У старших класах доводилося вчити все з пам’яті
«Я закінчив звичайну школу №2.
Правда, зір ще тоді сильно погіршився. У 10 класі уже не бачив читати. Це
починало гнітити мене й змушувало нервуватися, – розповідає Степан Миколайович.
– Батько мені, звичайно, коли мав час, то уроки читав. Фактично, я вчив все з
пам’яті, адже законспектувати не міг. Як то кажуть, мінімум інформації –
максимум висновків».
Вищу освіту Степан Маслей не
здобував, адже окрім зору, погіршився ще й слух.
«У школі я завжди сидів за
першою партою, щоб чути, що вчитель говорить. Однокласникам це трохи не
подобалося, але що я мав тоді робити?» – пояснює чоловік.
Лікування не допомогло відновити зір
Згодом, й інші хвороби не
заставили на себе чекати. Гайморит та гнійних бронхіт залишили відбиток на
здоров’ї юного Степана. У 16 років лікарі робили йому бронхоскопію, й знову
погані вісті отримала сім’я Маслей: «Якщо ще два роки ваш син зуміє прожити, то
було би добре».
У тридцять, не зважаючи на
тривале лікування, Степан Маслей, на жаль, повністю втратив зір. Усі спроби
утримати можливість бачити очима барвистий світ – виявилися марними.
Неодноразово їздили і в Одесу, і в Київ… Часто бували в Європі, у Будапешті.
«Фактично, я нічого з тридцяти
років не бачу, та ще й маю понижений слух. Ось такі у мене справи, – розповідає
Степан Маслей. – Якщо маєш погане здоров’я в дитинстві, то таке матимеш, коли й
виростеш».
Куди можна було влаштуватись на роботу слабозорим?
Степану Маслей після закінчення
школи було куди податися. Держава забезпечувала і роботою, і харчами. Працював
з 1976-го року в ужгородському цеху, з такими ж особливими людьми, як і сам він
– з людьми, які й без зору, побудувати своє життя так, щоб воно було гідне
уваги кожного.
«При Радянському Союзі
допомагали їжею: раз на тиждень давали кілограм м’яса, дві пачки масла. Осінню
забезпечували овочами – цибулею, картоплею, капустою. З 1994-го через поганий
стан здоровֹ’я звільнився з роботи» – продовжує розповідати свою життєву
історію Степан Миколайович.
Відсутність зору і власної сім’ї – не заважає бути щасливим
Зараз Степану Маслей
виповнилося 59 років, створити власну сім’ю не вдалося, проживає із батьком та
братом у приватному будинку.
Хатнім справам з легкістю дає
раду: прибирає в кімнатах, чистить картоплю… Не викликає труднощів робота в
саду та на городі: вирощує овочі, збирає малину тощо.
«Цього року, мабуть помідори
пропадуть, бо дощ. Минулий рік став врожайним на помідори, погода тоді була
сприятлива», – робить прогнози Степан Маслей.
Дозвілля Степан Миколайович
зазвичай проводить на свіжому повітрі, коли гарна погода, виходить на
прогулянку. Раніше, часто читав газети, надруковані шрифтом Брайля, але тепер
їх не так вже легко й отримати, та й кількість даної періодики зменшилася.
Інвалідність зору – це не вирок, і не табу на щасливе життя
Наступна людина, про яку ми вирішили написати є голова Ужгородської територіально-первинної організації УТОСу Олексій Михайлович Міовканич.
Пан Олексій народився 16 березня 1958-го року в селі
Люта Великоберезнянського району. Має другу групу
інвалідності зору з дитинства. До 15 років проживав у Лютій, потім переїхав в
Ужгород, де навчався у ЗОШ №1.
Після закінчення школи Олексій Міовканич з допомогою УТОСу
влаштувався в цех на роботу слюсарем-електрозборщиком. Зараз має 19 років
стажу, вісім з яких провів на посаді «завідуючий складом».
Знайомство з коханою жінкою
Зі своєю майбутньою дружиною Анною пан Олексій
познайомився на роботі. Йому на той час виповнилося 18, їй – 16 років.
«Дружина теж працювала слюсарем, була моєю ученицею, –
згадує Олексій Михайлович. – Вона з дитинства має другу групу інвалідності. У
Мукачеві закінчила спеціалізовану школу для слабозорих дітей».
Звичайно, як і більшість молодих сімей, Міовканичі теж
стикалися з фінансовими труднощами. Коли отримали квартиру, то потрібно було й
ремонт робити, і меблі купувати. Пан Олексій розповідає, що все брали в
розстрочку. Без чужої фінансової підтримки, обладнали власний дім самостійно:
починаючи від меблів до кухні й
закінчуючи килимом для вітальні.
«Виховувати маленьку дитину допомагала мама дружини.
Спочатку 5 років знімали квартиру, потім отримали житло від УТОСу. То був уже
1985 р., – ділиться з нами пан Олексій.
У 90-их роках цех закрили, тому Олексій Міовканич
продовжував свою кар’єру в інших сферах, ну а дружина Анна почала займатися
виключно домашнім господарством.
«Готує їжу прекрасно, навіть краще ніж зрячі, – з
усмішкою каже Олексій Міовканич. – Зараз ми чудово обходимося й без сторонньої
допомоги. Хоч жінка має першу групу інвалідності, але всі хатні справи виконує
самостійно. Готує, пере, шиє. Нитку в голку одягає язиком».
Для того, щоб тримався в будинку лад і подружжя
Міовканичів почувало себе вільно, потрібно речі ставити на свої місця, й у
жодному разі, без попередження, не переставляти.
Забитий перешкодами тротуар завдає клопотів слабозорим
Хоч і вдома сім’я Міовканичів, та й інші люди з поганим
або відсутнім зором, можуть орієнтуватися й почувати себе добре, то на дворі на
них чекає багато сюрпризів.
«Гуляти містом інвалідам зору зараз важко. Оті всі бар’єри
у вигляді столиків, холодильників заважають нормально
пересуватися. Тротуар потрібен для того, щоб по ньому можна було спокійно, без
перешкод, ходити, – пояснює пан Олексій – До нас в УТОС часто навідується
чоловік, що проживає в мікрорайоні Радванка, то він, ідучи дорогою, не раз
впаде в яку-небудь яму. Кожний собі щось надумає поставити. Першу й останню сходи добре би було пофарбувати
в який-небудь колір, щоб людина, яка ще хоч трохи має зору, могла
орієнтуватися. Підніматися вверх ще легко, а ось спускатися сходами вниз – важко».
Міовканичі мають повноцінне життя
Всупереч необдуманості у побудові «пішохідних зв’язків»,
сім’я Міовканичів, не зважаючи на ці важливі дрібниці, живе повноцінним життям:
вони самостійно справляються з побутовими проблемами, мають час на цікаві
заняття, а гуляти, поки ще є декілька крапель зору – ходять вдвох.
Із улюблених хобі у дружини Анни – це гра у шашки. Також
пече внукам булочки, тістечка, адже малеча любить приїжджати на канікулах до
своїх дідуся та бабусі.
Дружина Анна у липні відсвяткувала 55-річчя, починаючи із
90-их вона займається домашнім господарством, Сергій Міовканич – повернувся до
УТОСу, де вже п’ять років є головою Ужгородської ТПО УТОС.
Виховали прекрасного сина Віктора, якому вже 36 років.
Мають чудову невістку та двох онуків. Щасливі, бо все що потрібно для цього – у них давно
уже є.
Яна Тегза
Джерело: газета "Ужгород"
