«Безлімітна» радість і «лімітний» біль

Коли дівчина через паразитів чоловічої статі перетворюється на плакучу вербу, то варто задуматися, що ти насправді – дівчина, а не плакуча верба. Дійсно, стверджувати очевидні речі – абсурдність. Однак, ми, дівчата, часто через зовнішні чинники перетворюємося на плакучу вербу, колючого кактуса або ж на беззахисних польових квіток, однак дуже рідко на міцного дуба.

У наш час, коли до тебе в двері замість принца стучить якийсь черговий кінь, котрий представляє із себе жеребця, а ти не відкриваєш двері, то він перетворюється у впертого віслюка, який майже щотижня стукає і стукає, однак цей віслючок-кінь не розуміє, і доходить до нього пізно – двері ж йому ніхто не збирається відкривати. І той кінь не вловив істини: він – ніякий не жеребець, і якщо підбирати до цього іменника означення, то тільки таке – «дохлий».

Можливо хтось і не погодиться зі мною, однак нас ще з дитинства вчать – ми маємо знайти і мати поруч кохану людину. Бачиш ціль – крокуй до неї. Однак на осліп нікуди не потрібно прямувати і рожеві окуляри варто ще на початку дороги відкинути в бік. Стосунки, як зубна щітка – є обов’язковою і корисною річчю. Та в сучасному суспільстві перше зношується швидше, ніж останнє. І річ не йде про якісність зубних щіток і про необхідність їх частенько міняти. Говориться про браковані  відносини.

І так, повернемося до коней. Адже, обговоривши цей тип парнокопитних, можна зробити висновок, що коні ще бувають і скаженими. Вони мечуться від одних дверей до інших у пошуках чогось, а чого саме – навіть самі не знають. У народі говорять: «Якщо одні двері зачиняються, то відкриваються інші», та все ж таки, когось, щоб не стукав у багато дверей по декілька разів підряд – варто самого спочатку закрити під замок і спробувати вилікувати його скаженість.

Звичайно, це стосується не всіх чоловіків. Ще й не вимерли ті, які дійсно варті шани і турботи. Та все ж таки, коли у ваші двері хтось стукає, не спішіть відчиняти, а спочатку запитайте: «Хто там?», а вже потім самостійно переконайтеся, чи дана відповідь відповідає реальності.

Якщо ви в житті зустріли коня, то знайте, його місце – у стайні, а не у вашому серці. Не варто чекати принців, а очікуйте тих, хто не кидається від одних дверей до інших, тих, хто має в житті чітку позицію, тих, хто буде справжнім у всіх значеннях цього слова, ну і … не парнокопитним))))

Отож, дівчата, майте в житті безлімітну радість, і знайте, що у кожного болю є свій ліміт, і цей ліміт встановлювати маєте саме ви.

Ну а ті особи чоловічої статі, які виявили яку-небудь схожіть із описаним вище конем, змінюйтеся. Бо пройде час, і ви навіки залишитеся дохлим, скаженим конем, для якого двері до жіночих сердець будуть завжди зачиненими.

Костянтин Сас зумів поєднати роботу з відпочинком – понад 50 років працював у сфері дитячого спортивного туризму

Людей, котрі люблять свою роботу, знайдеться небагато. А осіб, для яких професія стала всім життям – ще менше. Жителю Ужгорода Костянтину Сасу  цього року виповнилося 80. Своїй роботі він присвятив більше 50-ти років і був працюючим пенсіонером аж до липня 2016-го.

На запитання: «чим Вам подобається обрана професія?», відповів коротко – «просто я не можу без неї». Хоч і пан Костянтин зараз на пенсії, на роботу навідується щодня. Енергійний, завжди з усмішкою на обличчі чоловік, із жвавістю розповідає про своє життя, адже і справді, є що сказати і чим поділитися.

Ця людина зуміла поєднати роботу із відпочинком: Костянтин Федорович 53 роки життя віддав дитячому туризму спочатку як тренер та педагог, а потім уже як завуч при спортивному товаристві «Авангард».

А все, як зазвичай буває, почалося у студентські роки. Навчався пан Костянтин на хіміко-біологічному факультеті нинішнього УжНУ. З 1955-го року почав займатися туризмом. Тоді Костянтин Федорович, будучи студентом третього курсу, увійшов до клубу туристів, що існував при спортивному товаристві «Авангард».

Перший похід у гори тривав 2 тижні. Група підкорювала Говерлу і прилеглі вершини

«Ми зібралися і за власний рахунок вирушили в похід у гори. Наші мандри Карпатами тривали два тижні, – згадує Костянтин Федорович – 5 серпня розпочали свій похід. Спочатку поїхали в Рахів на вантажній машині, бо автобуси тоді рідко їздили. Потім, дібравшись до місця призначення, переночували і наступного дня вирушили в похід».

Маршрут  розпочався з Рахова, звідти попрямували через села Лугів та Богдан до місця, де зливаються в одне ціле Біла Тиса із Чорною. Група туристів складалася з 19 осіб: 4 дівчат та 15 хлопців.

У 50-их роках ситуація зі туристичним інвентарем була скрутною. Ночували у палатках, у яких, так би мовити, не було підлоги. Рюкзаки юні студенти брали з дому. Пан Костянтин позичив у похід від свого батька. Спальних мішків у той час не було. Брали покривала з ліжок. Ночували по 5-6 осіб у наметі. Ставили гілля з дерев на дно, потім два покривала на нього, іншими трьома – вкривалися. І так ночували. Але, про такі незручності забуваєш, особливо тоді, коли в пам’яті закарбувалося багато незабутніх моментів.

«Ми продовжили рух по Карпатам і вже 6 серпня піднялися на Говерлу. Там ще падав мокрий сніг. На той час у туристів була традиція. На кожній вершині стояли ящички або секретні місця з пляшками чи консервними банками, де писали записку, у якій вказували котра група, якого числа і скільки учасників піднялося на Говерлу, – пояснює пан Костянтин. – Також писали і про погоду. Залишали свою записку, а попередню забирали з собою для того, аби, приїхавши додому, зуміли довести, що справді піднялися на вершину. А доказом була записка. Відповідно, наше повідомлення забирала наступна група підкорювачів вершини».

Одним махом – гори Івано-Франківщини та Закарпаття

Хоч і пройшло більше 60 року від дня закінчення походу, але Костянтин Сас з легкістю згадує навіть незначні деталі.

Від Говерли група попрямувала до мальовничих Прутських водоспадів, де бере початок річка Прут. Потім до Надвірної, що на Івано-Франківщині, звідки почали підніматися на Горганський хребет, за яким відбулося сходження маленькими гірськими масивами.

«Туристів, які самотужки  підкорюють вершини, називали «дикарями», – згадує ветеран у цій справі. –  Тоді падав дощ, ми зайшли в колибу, світла не було. Там повечеряли, переночували. Наступного дня, не зважаючи на погану погоду, вирушили далі, адже мали чіткий графік. Цілковите каміння, ті гори не були полонинами. У районі одного з перевалів  перейшли на територію нашої області. Потім ми піднімалися у сторону Міжгірського району через перевал Присліп, який з’єднує Міжгірщину із Тячівщиною. Там перетнувши гори, спустилися до с. Колочава. Звідти попрямували у Синевир-Поляну.

У Колочаві ми стикнулися із недуже приємними випадками. У той час сільське населення не знали що таке цукор, мука, рис, мармелад, консерви, гречка. А ми брали такий запас із собою в похід, тому що майже весь час були в дорозі – 20 км вдень проходили. І наші запаси ми обмінювали, за прохання місцевих жителів, на їхні домашні продукти. Закінчили цей похід біля озера Синевир. Розбили табір і три дні відпочивали. Плавали в озері, їли яфин, малини».

Це був найдовший похід у житті пана Костянтина. Після цього мандри в гори здійснювалися щороку.

Початок трудової діяльності не був пов’язаний із туризмом

У 1958-му році, після закінчення університету, Костянтин Сас учителював за направленням у селі Жденієво Воловецького району. До місця роботи добирався пішки щодня, долаючи по 5 км в обидві сторони. Рік пропрацював, але через насичені робочі будні, пан Костянтин захворів, тому змушений був звільнитися.

Згодом роботу підшукав ближче до Ужгорода, і вже наступні три роки вчителювання провів у санаторію «Малятко», що в Оноківцях. У літній період працював інструктором на туристичній базі при ДЕТС в Ужгороді.

Костянтин Федорович розповідає: «У березні 1964-го тодішній директор обласної дитячої екскурсійно-туристичної станції Євген Угрюмов запросив мене на роботу керівником гуртків. Вже в червні того ж року мене призначили завучем ДТЕС, а пізніше довірили організаційно-масовий відділ. З листопада 1982, після призначення директором обласної станції юних туристів Володимира Чепи, я став заступником директора з навчальної роботи». 

При спортивному товаристві «Авангард» існував плановий туризм та самодіяльний. Перший організовувався за путівками. На Закарпатті існував обласний «Совет» з туристичних екскурсій.  Люди з Москви, Челябінська, Новосибірська, Ленінграду та з інших міст, купували путівки та приїздили на Закарпаття.

Маршрути Закарпатськими Карпатами від пана Костянтина

Західними Карпатами можна мандрувати двома цікавими шляхами. Любителям походів у гори Костянтин Федорович радить брати в дорогу тільки найнеобхідніше, а також – на перед планувати в деталях маршрут подорожі. Тренер повинен за тиждень-два або навіть за місяць, готувати дітей, попереджати, що їм знадобиться у поході. Тому що потім, усе зайве викидається.

Зазвичай наш «ветеран туризму» підкорював Західні Карпати такими двома шляхами:

Села Невицьке – Плішка – Скалка – Перечин – Сімер – Вільшанки – Вільшанський Діл – Лумшори – Комсомольське озеро – Полонина рівна – водопад Воєводин – рибник Шипіт – Тура Поляна.

Або:

Ужоцький перевал – Бескидський хребет (вершини Старостина, Великий Верх, Пікуй). Звідти – с. Щербовець – с. Жданієво. Спуск вниз і підйом на Гостру Гору, а потім – урочище Прилуки. І звідти – до водоспада Воєводин та до Тур’ї Поляни.

«Це було моє хобі. Водив по сто дітей у тижневий похід. А після закінчення маршруту в Невицьку на поляні розбивали табір, і там три дні школярі відпочивали. Потім вручали кожному учасникові посвідчення і значок «турист СРСР», який означав, що власник відзнаки здійснив тижневий похід з усіма правилами», – пояснює Костянтин Сас.

Кожного року проводив по декілька походів вихідного дня, які здійснювалися у п’ятницю, суботу та неділю. Категорійні походи теж проводилися.

Маршрут Центральними Карпатами охоплює гори Іршавщини та Свалявщини.

У селі Ільниця Іршавського району був обласний табір для туристів. Там збирали близько 80-ти дітей з усіх куточків Закарпаття. І, замість того, щоб сидіти в таборі відпочинку, пити чай і грати у футбол, вони разом із Костянтином Сасом ходили в гори.

«У 70 – 90-их роках часто походи проводилися центральними вершинами області. Починали мандрівку у селі Керецьки, що на кордоні Свалявського та Іршавського районів, потім – прямували до с. Березники, звідти  підіймалися на Боржавські полонини (гори Великий Верх, Стій, Гемба, Жид-Магура, перевал Прислоп, а потім Гостра Гора, і спускалися до с. Лисичево, туди, де знаходиться велика кузня», – розповідає Костянтин Федорович.

Норма такого походу – тиждень.

Перші Всесоюзні змагання зі спортивного орієнтування на місцевості відбулися саме на Закарпатті

Костянтин Сас є одним із засновників спортивного орієнтування в Закарпатській області. У 1962-му році вперше організували такий турнір у Невицьку, а через рік Закарпаттю Москва доручила провести Перші Всесоюзні змагання з орієнтування, у яких брали участь близько 700 учасників з усіх куточків Радянського Союзу.

«Це окремий вид спорту, відділений від туризму. Туризм – це походи, змагання, а орієнтування – це біг на місцевості з компасом та картою, – дає визначення Костянтин Сас. – Зародився цей вид спорту у Скандинавських країнах, а до нас прийшов із Прибалтики. Тепер у 2013-му ми святкували 50-річчя спортивного орієнтування на Україні, до якого були приурочені чотириденні змагання».

У 80-90-их роках походи в гори користувалися великою популярністю

У 90-их почалося затишшя в розвитку спортивного туризму. Не було фінансів і відповідно – не вистачало важливих інвентарів. Але пан Костянтин, не зважаючи на це, ходив у гори. На початку 90-их був в останній раз у тижневому поході.

«Потрібно любити туризм не силою, а добровільно. Ніхто не може примусово захоплюватися природу. Тренер має любити не лише роботу, а й дітей. У мене багато вихованців, які працюють у сфері туризму, – ділиться Костянтин Федорович. – Популярними стали походи в гори в кінці 80-их початок 90-их років. Ішли заради любові до рідного. А щоб знати добре свій край, потрібно ходити в походи, а не сидіти біля телевізора. Якщо хочеш відкрити для себе Україну,  цікався не лише своїми районами, а й областями. Досліджуй традиції, культуру, етнографію, фольклор. У нас добре розвинений туризм, і такі відкриття зараз кожному під силу». 

Похід на Кавказькі гори

Костянтин Федорович, відколи пов’язав своє життя зі спортивним туризмом, відтоді не може спокійно сидіти вдома від ранку до вечора. Для фаната своєї справи важливо завжди бути у русі, тому у 1988-му році пан Костянтин зважився на важливий крок – підкорити Кавказькі гори. 10 колег, керівників гуртків, здійснили гірський похід першого рівня складності. Тривав він 10 днів. Група піднялася на 4200 м над рівнем моря до «Притулку 11».  Ну а потім з гори Ельбрус, однієї з найвищих європейських вершин, зуміли побачити всю красу тамтешніх гір (див. фото).

«Для того, щоб людині подобалася справа всього її життя, варто пробудити в собі любов до роботи»

Костянтин Сас з роботою не розлучався ні на день. Їздив часто на змагання. Побачив весь Радянський Союз. Отримав звання зі спортивного орієнтування «суддя Республіканської категорії», що присвоїли йому у Дніпропетровську в 1973-му з нагоди десятиріччя спортивного орієнтування у Радянському Союзі.

Уже десять років проходить змагання зі спортивного орієнтування «Кубок Саса». Проводять його у жовтні. Беруть участь діти від 10-ти років і до людей похилого віку.

Гортаючи сторінки домашнього альбому, пан Костянтин ділиться з нами важливою мудрістю: «Для того, щоб людині подобалася справа всього її життя, варто пробудити в собі любов до роботи. Є сотні спеціальностей у світі, але ти вибираєш ту, яку тобі Бог присвятив, або ж яку ти сам собі вибрав, або батьки допомогли визначитися. Я самостійно вибирав справу всього свого життя. Мені ніколи не надокучувала моя робота і жодного разу на неї не жалівся. У своєму житті я нарікав тільки на хвороби, що прийшли з віком».

Зараз вдома у Костянтина Саса десятки нагород та подяк, сотні значків зі спортивного орієнтування, велика кількість фотографій та море незабутніх моментів. І все це – йому принесла віддана праця.

Опубліковано в газеті "Ужгород"

Яна ТЕГЗА

ОДЯГ «ІЗ ДРУГИХ РУК» ЦІЄЇ ЗИМИ БУДЕ ЗІГРІВАТИ БАГАТЬОХ УЖГОРОДЦІВ. Чому зростає популярність «секонд-хендів»?

На головних вулицях Ужгорода можна побачити не тільки вітрини магазинів з відомими брендами, часто кидаються в очі й такі вивіски: «Планета секонд-хенд», «Євро одяг», «Одяг з Європи» тощо.  Мережі магазинів уживаного одягу зростають. На вулиці Швабській «секондів» близько п’яти, а на Корзо – пліч-о-пліч розташовані три такі торгові приміщення, на проспекті Свободи – як мінімум два.  З кожним роком їх дедалі більшає, але конкуренції у наш час ніхто не боїться: коли є попит, то пропозицій хоч і відбавляй.

За останні роки з’явилася тенденція – магазини вживаного одягу винаймають торгові площі в новобудовах, навіть в історичному кварталі.

Оренда квадратного метру в районі Корзо, Театральної, Петефі, Корятовича – стартує від 500-тисот гривень – повідомляє у своєму сюжеті «21 канал».

80% вживаного одягу та взуття на Закарпаття потрапляє з країн Західної Європи, п’яту частину везуть з Америки та Канади.

Одяг, залежно від дня оновлення товару, коштує близько від 175 до 7 грн за кілограм.

Яскрава вивіска, гучна музика, велика кількість покупців, зосереджені продавці й уважні охоронці – така картина вимальовується майже у всіх магазинах, що торгують вживаними речами. У кожному «секонд-хенді» своя налагоджена система продажу й оцінки товару.

«Магазин відкрився 6 років тому. Завозимо одяг із Європи: Англія, Франція, Бельгія та Польща. Речі замовляються залежно від сезону. Продаємо одяг поштучно. Чоботи від 250 і до тисячі грн. Якщо якість хороша, наприклад, взуття з крокодилячої шкіри, то й відповідно ціна дорожча. Коли звичайний матеріал, то дешевше. Зимові куртки та пальта можна придбати від 450 до 800 грн, – ознайомлює з цінами продавець в одному з магазинів, що на Швабській, пані Неля, 42 роки. – Для того, щоб не залишався товар, ми робимо в кінці сезону хороші знижки. Узимку розпродається літнє вбрання навіть по 1 грн за річ. За тисячу гривень в секонд-хенді можна одягнутися повністю: починаючи з носків і закінчуючи верхнім одягом. Відвідувачів у нас багато. Здебільшого чоловіки та жінки віком від 18 до 65-70 років.

Дитячий одяг беруть дуже добре. Часто робимо для наших клієнтів різні акції. Наприклад, купуєш три речі за 100 грн і четверта в подарунок.

В яких магазинах я одягаюся? Відколи тут працюю, то й відповідно тут купую речі. Одяг беру й для свого чоловіка».

У деяких магазинах вживаний товар продають по штучно, але більшість «секонд-хендів» пропонує купляти речі на вагу. Оновлюється асортимент в таких торгових приміщеннях щотижня. Вбрання, виявляється, буває двох видів: звичайне та «люкс». Інколи магазини пропонують окремі ряди з оціненим товаром. Вартість також різниться. Звичайний одяг, залежно від дня оновлення товару, коштує близько від 175 (у деяких магазинах від 119) до 7 – 17 грн за кілограм. «Люкс» на вагу обійдеться у 290 – 119 грн.

Чи безпечний одяг із «секонд-хенду» для вашого здоров’я?

«Раніше робили висновки, за якими повинно бути документальне підтвердження того, що зношеність речей не перевищує 25%. Також перевіряють на наявність документа, який підтверджує те, що одяг продезінфікований з дотриманням усіх норм, – пояснює Василь Петричко, начальник відділу безпеки середовища життєдіяльності за дотриманням санітарного законодавства Головного управління держпродспоживслужби Закарпатської області. –  Ця процедура проводиться фахівцями на внутрішніх митницях, де ті, здійснюючи документальний контроль, мають представити висновок санітарно-епідеміологічної експертизи, що така-то партія може бути введена на територію України. Навіть нижню білизну й простирадла можна купувати, адже одяг пройшов відповідну дезінфекцію і не загрожує здоров’ю людини».

Одягатися в «секонд-хендах» соромно?

За кордоном ставлення до «секондів» зовсім інакше. Америка та Європа набагато раніше зіштовхнулися з проблемою перевиробництва та «переспоживання». Виробники одягу нав’язують суспільству те, що оновлювати свій гардероб потрібно ледь не кожен місяць. Потреба щосезону купувати дорогі речі є далеко не завжди, й далеко не у всіх.

Європейці та американці перестали «зустрічати людей по одягу». Менталітет суспільства змінився – важливо вкладати гроші не у зовнішній вигляд, а в подорожі, освіту, житло.

В українців, окрім зміни життєвих цінностей, додається ще одна причина своїх частих відвідин магазинів вживаного одягу – фінансова. Коли в людини мінімальна зарплата, то всі витрати спрямовані на харчі та виплату комунальних послуг. Про нові шкіряні чоботи – і мови йти не може.

«У звичайних магазинах дуже дорого. У «секонд-хендах» купую різні речі. Придбаний одяг спочатку обробляю в морській солі, ну а потім вже перу,  – ділиться пані Анна, 45 років – Сьогодні купила джинси для чоловіка, вони великого розміру, якраз такі й підходять. Дала за них 11 гривень. Відвідую магазин в останні дні після оновлення товару».

Клієнти бувають різними. Є покупці, які фанатично відвідують магазини уживаного одягу щотижня у день оновлення товару. Скуповують не тільки те, що потрібно, а й багато чого зайвого. Але з досвідом виробляється раціональний підхід до «гуманітарного» шопінгу.

27-річна ужгородка Тетяна розповідає: «Купую тут все, що потрібно. Знаходила й хороші джинси, кофтинки, плаття. Відвідую різні магазини. Де збираюся купувати зимні чоботи? Не знаю чи буду, бо вже маю».

Однак, не всі можуть налаштуватися на довгі пошуки необхідних речей. Багатьом для цього не вистачає терпіння.

«До «секонд-хендів» ставлюся позитивно. Є речі, які ти не можеш знайти в звичайних магазинах, навіть якщо маєш гроші. Я рідко відвідую «секонд-хенди» тільки через те, що не маю достатньо терпіння, щоб шукати там потрібний одяг, – ділиться спостереженнями пані Елла, 54 роки. –  Єдиний мінус тут для власників магазинів, що продають нові речі. Але їхній одяг дорогуватий, і, якщо дивитися на те, що є в «секонд-хенді», то там  можна знайти хороший товар, нічим не гірший від нового».

Покупці зазначають, великим плюсом подібних торгових приміщень є не тільки їхня доступність і низька ціна продукції, а також хороша якість та унікальність одягу. У «пристойних» магазинах нові речі надходять у декількох екземплярах. На вулицях міста можна з десяток знайти людей, чий фасон і колір одягу не відрізняються. Інколи це для прекрасної статі може виявитися трагедією. Однак, не варто засмучуватися, речей різних фасонів у магазинах вживаного одягу дуже багато.

Жінки полюбляють шопінг у всіх його проявах. Якщо й представниця прекрасної статі може йти в магазин за пальтом, а повертатися звідти з декількома сукнями, джинсами та футболками так і не купивши потрібну річ, то ситуація з чоловіками зовсім інакша. Вони завжди знають, чого хочуть.

«Дуже рідко відвідую «секонд-хенди» – раз у півроку. В основному купую шорти, шапки та футболки. Чому так багато людей беруть тут речі? Мабуть, причина тому фінансова. Хоча, якщо би і зарплати були вищими, популярність таких магазинів не зменшилася б, – розповідає 22-річний Георгій. – Тут можна знайти якісний хороший одяг, особливо в перші дні, після завозу товару».

Не всі ужгородці виявляють прихильність до магазинів уживаного одягу. Дехто вважає бум «секонд-хендів» необхідним явищем для людей, однак сам купувати там речі відмовляється.

«Я не відвідую «секонд-хенди». Переважно купляю одяг у звичайних магазинах, – пояснює Тетяна, 22 роки. –  Я вважаю, що кожна річ має свою енергетику. Якщо це мій одяг, то це мій одяг, а не чийсь  чужий. Ніколи не знатимеш, хто перед тобою цю річ носив, і яка доля у її колишнього власника».

Ставлення до «секонд-хендів» різне: хтось активно купує речі для всієї сім’ї, а хтось, через особисті переконання, уникає таких місць. Та більшість погоджується: магазини, де продають уживаний одяг, повинні існувати, однак є одне незрозуміле питання до їх власників: «Куди дівається товар, котрий протягом тижня не встигли продати?».

Хоч ціни з кожним роком і в «секонд-хендах» стають вищими, але, як показують спостереження, саме їхній одяг буде цієї зими зігрівати багатьох ужгородців.

Опубліковано в газеті "Ужгород"