«Безлімітна» радість і «лімітний» біль

Коли дівчина через паразитів чоловічої статі перетворюється на плакучу вербу, то варто задуматися, що ти насправді – дівчина, а не плакуча верба. Дійсно, стверджувати очевидні речі – абсурдність. Однак, ми, дівчата, часто через зовнішні чинники перетворюємося на плакучу вербу, колючого кактуса або ж на беззахисних польових квіток, однак дуже рідко на міцного дуба.

У наш час, коли до тебе в двері замість принца стучить якийсь черговий кінь, котрий представляє із себе жеребця, а ти не відкриваєш двері, то він перетворюється у впертого віслюка, який майже щотижня стукає і стукає, однак цей віслючок-кінь не розуміє, і доходить до нього пізно – двері ж йому ніхто не збирається відкривати. І той кінь не вловив істини: він – ніякий не жеребець, і якщо підбирати до цього іменника означення, то тільки таке – «дохлий».

Можливо хтось і не погодиться зі мною, однак нас ще з дитинства вчать – ми маємо знайти і мати поруч кохану людину. Бачиш ціль – крокуй до неї. Однак на осліп нікуди не потрібно прямувати і рожеві окуляри варто ще на початку дороги відкинути в бік. Стосунки, як зубна щітка – є обов’язковою і корисною річчю. Та в сучасному суспільстві перше зношується швидше, ніж останнє. І річ не йде про якісність зубних щіток і про необхідність їх частенько міняти. Говориться про браковані  відносини.

І так, повернемося до коней. Адже, обговоривши цей тип парнокопитних, можна зробити висновок, що коні ще бувають і скаженими. Вони мечуться від одних дверей до інших у пошуках чогось, а чого саме – навіть самі не знають. У народі говорять: «Якщо одні двері зачиняються, то відкриваються інші», та все ж таки, когось, щоб не стукав у багато дверей по декілька разів підряд – варто самого спочатку закрити під замок і спробувати вилікувати його скаженість.

Звичайно, це стосується не всіх чоловіків. Ще й не вимерли ті, які дійсно варті шани і турботи. Та все ж таки, коли у ваші двері хтось стукає, не спішіть відчиняти, а спочатку запитайте: «Хто там?», а вже потім самостійно переконайтеся, чи дана відповідь відповідає реальності.

Якщо ви в житті зустріли коня, то знайте, його місце – у стайні, а не у вашому серці. Не варто чекати принців, а очікуйте тих, хто не кидається від одних дверей до інших, тих, хто має в житті чітку позицію, тих, хто буде справжнім у всіх значеннях цього слова, ну і … не парнокопитним))))

Отож, дівчата, майте в житті безлімітну радість, і знайте, що у кожного болю є свій ліміт, і цей ліміт встановлювати маєте саме ви.

Ну а ті особи чоловічої статі, які виявили яку-небудь схожіть із описаним вище конем, змінюйтеся. Бо пройде час, і ви навіки залишитеся дохлим, скаженим конем, для якого двері до жіночих сердець будуть завжди зачиненими.

Костянтин Сас зумів поєднати роботу з відпочинком – понад 50 років працював у сфері дитячого спортивного туризму

Людей, котрі люблять свою роботу, знайдеться небагато. А осіб, для яких професія стала всім життям – ще менше. Жителю Ужгорода Костянтину Сасу  цього року виповнилося 80. Своїй роботі він присвятив більше 50-ти років і був працюючим пенсіонером аж до липня 2016-го.

На запитання: «чим Вам подобається обрана професія?», відповів коротко – «просто я не можу без неї». Хоч і пан Костянтин зараз на пенсії, на роботу навідується щодня. Енергійний, завжди з усмішкою на обличчі чоловік, із жвавістю розповідає про своє життя, адже і справді, є що сказати і чим поділитися.

Ця людина зуміла поєднати роботу із відпочинком: Костянтин Федорович 53 роки життя віддав дитячому туризму спочатку як тренер та педагог, а потім уже як завуч при спортивному товаристві «Авангард».

А все, як зазвичай буває, почалося у студентські роки. Навчався пан Костянтин на хіміко-біологічному факультеті нинішнього УжНУ. З 1955-го року почав займатися туризмом. Тоді Костянтин Федорович, будучи студентом третього курсу, увійшов до клубу туристів, що існував при спортивному товаристві «Авангард».

Перший похід у гори тривав 2 тижні. Група підкорювала Говерлу і прилеглі вершини

«Ми зібралися і за власний рахунок вирушили в похід у гори. Наші мандри Карпатами тривали два тижні, – згадує Костянтин Федорович – 5 серпня розпочали свій похід. Спочатку поїхали в Рахів на вантажній машині, бо автобуси тоді рідко їздили. Потім, дібравшись до місця призначення, переночували і наступного дня вирушили в похід».

Маршрут  розпочався з Рахова, звідти попрямували через села Лугів та Богдан до місця, де зливаються в одне ціле Біла Тиса із Чорною. Група туристів складалася з 19 осіб: 4 дівчат та 15 хлопців.

У 50-их роках ситуація зі туристичним інвентарем була скрутною. Ночували у палатках, у яких, так би мовити, не було підлоги. Рюкзаки юні студенти брали з дому. Пан Костянтин позичив у похід від свого батька. Спальних мішків у той час не було. Брали покривала з ліжок. Ночували по 5-6 осіб у наметі. Ставили гілля з дерев на дно, потім два покривала на нього, іншими трьома – вкривалися. І так ночували. Але, про такі незручності забуваєш, особливо тоді, коли в пам’яті закарбувалося багато незабутніх моментів.

«Ми продовжили рух по Карпатам і вже 6 серпня піднялися на Говерлу. Там ще падав мокрий сніг. На той час у туристів була традиція. На кожній вершині стояли ящички або секретні місця з пляшками чи консервними банками, де писали записку, у якій вказували котра група, якого числа і скільки учасників піднялося на Говерлу, – пояснює пан Костянтин. – Також писали і про погоду. Залишали свою записку, а попередню забирали з собою для того, аби, приїхавши додому, зуміли довести, що справді піднялися на вершину. А доказом була записка. Відповідно, наше повідомлення забирала наступна група підкорювачів вершини».

Одним махом – гори Івано-Франківщини та Закарпаття

Хоч і пройшло більше 60 року від дня закінчення походу, але Костянтин Сас з легкістю згадує навіть незначні деталі.

Від Говерли група попрямувала до мальовничих Прутських водоспадів, де бере початок річка Прут. Потім до Надвірної, що на Івано-Франківщині, звідки почали підніматися на Горганський хребет, за яким відбулося сходження маленькими гірськими масивами.

«Туристів, які самотужки  підкорюють вершини, називали «дикарями», – згадує ветеран у цій справі. –  Тоді падав дощ, ми зайшли в колибу, світла не було. Там повечеряли, переночували. Наступного дня, не зважаючи на погану погоду, вирушили далі, адже мали чіткий графік. Цілковите каміння, ті гори не були полонинами. У районі одного з перевалів  перейшли на територію нашої області. Потім ми піднімалися у сторону Міжгірського району через перевал Присліп, який з’єднує Міжгірщину із Тячівщиною. Там перетнувши гори, спустилися до с. Колочава. Звідти попрямували у Синевир-Поляну.

У Колочаві ми стикнулися із недуже приємними випадками. У той час сільське населення не знали що таке цукор, мука, рис, мармелад, консерви, гречка. А ми брали такий запас із собою в похід, тому що майже весь час були в дорозі – 20 км вдень проходили. І наші запаси ми обмінювали, за прохання місцевих жителів, на їхні домашні продукти. Закінчили цей похід біля озера Синевир. Розбили табір і три дні відпочивали. Плавали в озері, їли яфин, малини».

Це був найдовший похід у житті пана Костянтина. Після цього мандри в гори здійснювалися щороку.

Початок трудової діяльності не був пов’язаний із туризмом

У 1958-му році, після закінчення університету, Костянтин Сас учителював за направленням у селі Жденієво Воловецького району. До місця роботи добирався пішки щодня, долаючи по 5 км в обидві сторони. Рік пропрацював, але через насичені робочі будні, пан Костянтин захворів, тому змушений був звільнитися.

Згодом роботу підшукав ближче до Ужгорода, і вже наступні три роки вчителювання провів у санаторію «Малятко», що в Оноківцях. У літній період працював інструктором на туристичній базі при ДЕТС в Ужгороді.

Костянтин Федорович розповідає: «У березні 1964-го тодішній директор обласної дитячої екскурсійно-туристичної станції Євген Угрюмов запросив мене на роботу керівником гуртків. Вже в червні того ж року мене призначили завучем ДТЕС, а пізніше довірили організаційно-масовий відділ. З листопада 1982, після призначення директором обласної станції юних туристів Володимира Чепи, я став заступником директора з навчальної роботи». 

При спортивному товаристві «Авангард» існував плановий туризм та самодіяльний. Перший організовувався за путівками. На Закарпатті існував обласний «Совет» з туристичних екскурсій.  Люди з Москви, Челябінська, Новосибірська, Ленінграду та з інших міст, купували путівки та приїздили на Закарпаття.

Маршрути Закарпатськими Карпатами від пана Костянтина

Західними Карпатами можна мандрувати двома цікавими шляхами. Любителям походів у гори Костянтин Федорович радить брати в дорогу тільки найнеобхідніше, а також – на перед планувати в деталях маршрут подорожі. Тренер повинен за тиждень-два або навіть за місяць, готувати дітей, попереджати, що їм знадобиться у поході. Тому що потім, усе зайве викидається.

Зазвичай наш «ветеран туризму» підкорював Західні Карпати такими двома шляхами:

Села Невицьке – Плішка – Скалка – Перечин – Сімер – Вільшанки – Вільшанський Діл – Лумшори – Комсомольське озеро – Полонина рівна – водопад Воєводин – рибник Шипіт – Тура Поляна.

Або:

Ужоцький перевал – Бескидський хребет (вершини Старостина, Великий Верх, Пікуй). Звідти – с. Щербовець – с. Жданієво. Спуск вниз і підйом на Гостру Гору, а потім – урочище Прилуки. І звідти – до водоспада Воєводин та до Тур’ї Поляни.

«Це було моє хобі. Водив по сто дітей у тижневий похід. А після закінчення маршруту в Невицьку на поляні розбивали табір, і там три дні школярі відпочивали. Потім вручали кожному учасникові посвідчення і значок «турист СРСР», який означав, що власник відзнаки здійснив тижневий похід з усіма правилами», – пояснює Костянтин Сас.

Кожного року проводив по декілька походів вихідного дня, які здійснювалися у п’ятницю, суботу та неділю. Категорійні походи теж проводилися.

Маршрут Центральними Карпатами охоплює гори Іршавщини та Свалявщини.

У селі Ільниця Іршавського району був обласний табір для туристів. Там збирали близько 80-ти дітей з усіх куточків Закарпаття. І, замість того, щоб сидіти в таборі відпочинку, пити чай і грати у футбол, вони разом із Костянтином Сасом ходили в гори.

«У 70 – 90-их роках часто походи проводилися центральними вершинами області. Починали мандрівку у селі Керецьки, що на кордоні Свалявського та Іршавського районів, потім – прямували до с. Березники, звідти  підіймалися на Боржавські полонини (гори Великий Верх, Стій, Гемба, Жид-Магура, перевал Прислоп, а потім Гостра Гора, і спускалися до с. Лисичево, туди, де знаходиться велика кузня», – розповідає Костянтин Федорович.

Норма такого походу – тиждень.

Перші Всесоюзні змагання зі спортивного орієнтування на місцевості відбулися саме на Закарпатті

Костянтин Сас є одним із засновників спортивного орієнтування в Закарпатській області. У 1962-му році вперше організували такий турнір у Невицьку, а через рік Закарпаттю Москва доручила провести Перші Всесоюзні змагання з орієнтування, у яких брали участь близько 700 учасників з усіх куточків Радянського Союзу.

«Це окремий вид спорту, відділений від туризму. Туризм – це походи, змагання, а орієнтування – це біг на місцевості з компасом та картою, – дає визначення Костянтин Сас. – Зародився цей вид спорту у Скандинавських країнах, а до нас прийшов із Прибалтики. Тепер у 2013-му ми святкували 50-річчя спортивного орієнтування на Україні, до якого були приурочені чотириденні змагання».

У 80-90-их роках походи в гори користувалися великою популярністю

У 90-их почалося затишшя в розвитку спортивного туризму. Не було фінансів і відповідно – не вистачало важливих інвентарів. Але пан Костянтин, не зважаючи на це, ходив у гори. На початку 90-их був в останній раз у тижневому поході.

«Потрібно любити туризм не силою, а добровільно. Ніхто не може примусово захоплюватися природу. Тренер має любити не лише роботу, а й дітей. У мене багато вихованців, які працюють у сфері туризму, – ділиться Костянтин Федорович. – Популярними стали походи в гори в кінці 80-их початок 90-их років. Ішли заради любові до рідного. А щоб знати добре свій край, потрібно ходити в походи, а не сидіти біля телевізора. Якщо хочеш відкрити для себе Україну,  цікався не лише своїми районами, а й областями. Досліджуй традиції, культуру, етнографію, фольклор. У нас добре розвинений туризм, і такі відкриття зараз кожному під силу». 

Похід на Кавказькі гори

Костянтин Федорович, відколи пов’язав своє життя зі спортивним туризмом, відтоді не може спокійно сидіти вдома від ранку до вечора. Для фаната своєї справи важливо завжди бути у русі, тому у 1988-му році пан Костянтин зважився на важливий крок – підкорити Кавказькі гори. 10 колег, керівників гуртків, здійснили гірський похід першого рівня складності. Тривав він 10 днів. Група піднялася на 4200 м над рівнем моря до «Притулку 11».  Ну а потім з гори Ельбрус, однієї з найвищих європейських вершин, зуміли побачити всю красу тамтешніх гір (див. фото).

«Для того, щоб людині подобалася справа всього її життя, варто пробудити в собі любов до роботи»

Костянтин Сас з роботою не розлучався ні на день. Їздив часто на змагання. Побачив весь Радянський Союз. Отримав звання зі спортивного орієнтування «суддя Республіканської категорії», що присвоїли йому у Дніпропетровську в 1973-му з нагоди десятиріччя спортивного орієнтування у Радянському Союзі.

Уже десять років проходить змагання зі спортивного орієнтування «Кубок Саса». Проводять його у жовтні. Беруть участь діти від 10-ти років і до людей похилого віку.

Гортаючи сторінки домашнього альбому, пан Костянтин ділиться з нами важливою мудрістю: «Для того, щоб людині подобалася справа всього її життя, варто пробудити в собі любов до роботи. Є сотні спеціальностей у світі, але ти вибираєш ту, яку тобі Бог присвятив, або ж яку ти сам собі вибрав, або батьки допомогли визначитися. Я самостійно вибирав справу всього свого життя. Мені ніколи не надокучувала моя робота і жодного разу на неї не жалівся. У своєму житті я нарікав тільки на хвороби, що прийшли з віком».

Зараз вдома у Костянтина Саса десятки нагород та подяк, сотні значків зі спортивного орієнтування, велика кількість фотографій та море незабутніх моментів. І все це – йому принесла віддана праця.

Опубліковано в газеті "Ужгород"

Яна ТЕГЗА

ОДЯГ «ІЗ ДРУГИХ РУК» ЦІЄЇ ЗИМИ БУДЕ ЗІГРІВАТИ БАГАТЬОХ УЖГОРОДЦІВ. Чому зростає популярність «секонд-хендів»?

На головних вулицях Ужгорода можна побачити не тільки вітрини магазинів з відомими брендами, часто кидаються в очі й такі вивіски: «Планета секонд-хенд», «Євро одяг», «Одяг з Європи» тощо.  Мережі магазинів уживаного одягу зростають. На вулиці Швабській «секондів» близько п’яти, а на Корзо – пліч-о-пліч розташовані три такі торгові приміщення, на проспекті Свободи – як мінімум два.  З кожним роком їх дедалі більшає, але конкуренції у наш час ніхто не боїться: коли є попит, то пропозицій хоч і відбавляй.

За останні роки з’явилася тенденція – магазини вживаного одягу винаймають торгові площі в новобудовах, навіть в історичному кварталі.

Оренда квадратного метру в районі Корзо, Театральної, Петефі, Корятовича – стартує від 500-тисот гривень – повідомляє у своєму сюжеті «21 канал».

80% вживаного одягу та взуття на Закарпаття потрапляє з країн Західної Європи, п’яту частину везуть з Америки та Канади.

Одяг, залежно від дня оновлення товару, коштує близько від 175 до 7 грн за кілограм.

Яскрава вивіска, гучна музика, велика кількість покупців, зосереджені продавці й уважні охоронці – така картина вимальовується майже у всіх магазинах, що торгують вживаними речами. У кожному «секонд-хенді» своя налагоджена система продажу й оцінки товару.

«Магазин відкрився 6 років тому. Завозимо одяг із Європи: Англія, Франція, Бельгія та Польща. Речі замовляються залежно від сезону. Продаємо одяг поштучно. Чоботи від 250 і до тисячі грн. Якщо якість хороша, наприклад, взуття з крокодилячої шкіри, то й відповідно ціна дорожча. Коли звичайний матеріал, то дешевше. Зимові куртки та пальта можна придбати від 450 до 800 грн, – ознайомлює з цінами продавець в одному з магазинів, що на Швабській, пані Неля, 42 роки. – Для того, щоб не залишався товар, ми робимо в кінці сезону хороші знижки. Узимку розпродається літнє вбрання навіть по 1 грн за річ. За тисячу гривень в секонд-хенді можна одягнутися повністю: починаючи з носків і закінчуючи верхнім одягом. Відвідувачів у нас багато. Здебільшого чоловіки та жінки віком від 18 до 65-70 років.

Дитячий одяг беруть дуже добре. Часто робимо для наших клієнтів різні акції. Наприклад, купуєш три речі за 100 грн і четверта в подарунок.

В яких магазинах я одягаюся? Відколи тут працюю, то й відповідно тут купую речі. Одяг беру й для свого чоловіка».

У деяких магазинах вживаний товар продають по штучно, але більшість «секонд-хендів» пропонує купляти речі на вагу. Оновлюється асортимент в таких торгових приміщеннях щотижня. Вбрання, виявляється, буває двох видів: звичайне та «люкс». Інколи магазини пропонують окремі ряди з оціненим товаром. Вартість також різниться. Звичайний одяг, залежно від дня оновлення товару, коштує близько від 175 (у деяких магазинах від 119) до 7 – 17 грн за кілограм. «Люкс» на вагу обійдеться у 290 – 119 грн.

Чи безпечний одяг із «секонд-хенду» для вашого здоров’я?

«Раніше робили висновки, за якими повинно бути документальне підтвердження того, що зношеність речей не перевищує 25%. Також перевіряють на наявність документа, який підтверджує те, що одяг продезінфікований з дотриманням усіх норм, – пояснює Василь Петричко, начальник відділу безпеки середовища життєдіяльності за дотриманням санітарного законодавства Головного управління держпродспоживслужби Закарпатської області. –  Ця процедура проводиться фахівцями на внутрішніх митницях, де ті, здійснюючи документальний контроль, мають представити висновок санітарно-епідеміологічної експертизи, що така-то партія може бути введена на територію України. Навіть нижню білизну й простирадла можна купувати, адже одяг пройшов відповідну дезінфекцію і не загрожує здоров’ю людини».

Одягатися в «секонд-хендах» соромно?

За кордоном ставлення до «секондів» зовсім інакше. Америка та Європа набагато раніше зіштовхнулися з проблемою перевиробництва та «переспоживання». Виробники одягу нав’язують суспільству те, що оновлювати свій гардероб потрібно ледь не кожен місяць. Потреба щосезону купувати дорогі речі є далеко не завжди, й далеко не у всіх.

Європейці та американці перестали «зустрічати людей по одягу». Менталітет суспільства змінився – важливо вкладати гроші не у зовнішній вигляд, а в подорожі, освіту, житло.

В українців, окрім зміни життєвих цінностей, додається ще одна причина своїх частих відвідин магазинів вживаного одягу – фінансова. Коли в людини мінімальна зарплата, то всі витрати спрямовані на харчі та виплату комунальних послуг. Про нові шкіряні чоботи – і мови йти не може.

«У звичайних магазинах дуже дорого. У «секонд-хендах» купую різні речі. Придбаний одяг спочатку обробляю в морській солі, ну а потім вже перу,  – ділиться пані Анна, 45 років – Сьогодні купила джинси для чоловіка, вони великого розміру, якраз такі й підходять. Дала за них 11 гривень. Відвідую магазин в останні дні після оновлення товару».

Клієнти бувають різними. Є покупці, які фанатично відвідують магазини уживаного одягу щотижня у день оновлення товару. Скуповують не тільки те, що потрібно, а й багато чого зайвого. Але з досвідом виробляється раціональний підхід до «гуманітарного» шопінгу.

27-річна ужгородка Тетяна розповідає: «Купую тут все, що потрібно. Знаходила й хороші джинси, кофтинки, плаття. Відвідую різні магазини. Де збираюся купувати зимні чоботи? Не знаю чи буду, бо вже маю».

Однак, не всі можуть налаштуватися на довгі пошуки необхідних речей. Багатьом для цього не вистачає терпіння.

«До «секонд-хендів» ставлюся позитивно. Є речі, які ти не можеш знайти в звичайних магазинах, навіть якщо маєш гроші. Я рідко відвідую «секонд-хенди» тільки через те, що не маю достатньо терпіння, щоб шукати там потрібний одяг, – ділиться спостереженнями пані Елла, 54 роки. –  Єдиний мінус тут для власників магазинів, що продають нові речі. Але їхній одяг дорогуватий, і, якщо дивитися на те, що є в «секонд-хенді», то там  можна знайти хороший товар, нічим не гірший від нового».

Покупці зазначають, великим плюсом подібних торгових приміщень є не тільки їхня доступність і низька ціна продукції, а також хороша якість та унікальність одягу. У «пристойних» магазинах нові речі надходять у декількох екземплярах. На вулицях міста можна з десяток знайти людей, чий фасон і колір одягу не відрізняються. Інколи це для прекрасної статі може виявитися трагедією. Однак, не варто засмучуватися, речей різних фасонів у магазинах вживаного одягу дуже багато.

Жінки полюбляють шопінг у всіх його проявах. Якщо й представниця прекрасної статі може йти в магазин за пальтом, а повертатися звідти з декількома сукнями, джинсами та футболками так і не купивши потрібну річ, то ситуація з чоловіками зовсім інакша. Вони завжди знають, чого хочуть.

«Дуже рідко відвідую «секонд-хенди» – раз у півроку. В основному купую шорти, шапки та футболки. Чому так багато людей беруть тут речі? Мабуть, причина тому фінансова. Хоча, якщо би і зарплати були вищими, популярність таких магазинів не зменшилася б, – розповідає 22-річний Георгій. – Тут можна знайти якісний хороший одяг, особливо в перші дні, після завозу товару».

Не всі ужгородці виявляють прихильність до магазинів уживаного одягу. Дехто вважає бум «секонд-хендів» необхідним явищем для людей, однак сам купувати там речі відмовляється.

«Я не відвідую «секонд-хенди». Переважно купляю одяг у звичайних магазинах, – пояснює Тетяна, 22 роки. –  Я вважаю, що кожна річ має свою енергетику. Якщо це мій одяг, то це мій одяг, а не чийсь  чужий. Ніколи не знатимеш, хто перед тобою цю річ носив, і яка доля у її колишнього власника».

Ставлення до «секонд-хендів» різне: хтось активно купує речі для всієї сім’ї, а хтось, через особисті переконання, уникає таких місць. Та більшість погоджується: магазини, де продають уживаний одяг, повинні існувати, однак є одне незрозуміле питання до їх власників: «Куди дівається товар, котрий протягом тижня не встигли продати?».

Хоч ціни з кожним роком і в «секонд-хендах» стають вищими, але, як показують спостереження, саме їхній одяг буде цієї зими зігрівати багатьох ужгородців.

Опубліковано в газеті "Ужгород"

Одна історія на двох. Закарпатському УТОГ та Ужгородському навчально-виробничому підприємству – 70 років

Закарпатська обласна організація Українського товариства глухих складається зі семи первинних територіальних організацій, центри яких містяться у Великому Березному, Тячеві, Виноградові, Хусті, Мукачеві, Ужгороді й у селі Нижніх Воротах, що на Воловеччині. У Закарпатській організації УТОГ налічується близько 2 тисяч осіб. Вступити до організації можна з 14 років. Багатьох закарпатців із вадами слуху забезпечує роботою Ужгородське навчально-виробниче підприємство № 2.

Нині підприємство співпрацює зі шведською фірмою «Baltic» – для них виготовляють рятувальні жилети. Шиють їх і для дітей, і для дорослих людей, і навіть для кішок та собак.

«Два роки тому допомагали в пошитті різних речей для бійців зі 128 бригади, також для тяжкопоранених. Тоді було літо – виготовляли шорти, нижню білизну, – пояснює директорка Ужгородського навчально-виробничого підприємства № 2 УТОГ Наталія Марценюк. – Обслуговуємо лікарні, Водоканал. Виготовляємо спецодяг і для приватних підприємств. Тепер чекаємо на нове іноземне замовлення – пошиття сумок для військовослужбовців. Це сумки для протигазів, лікарські, сумки для особистих речей. Виготовлення їх потребує спеціального обладнання. Ми вже активно готуємося до запуску лінії».

Дещо з історії

Історія розвитку швейної справи в нашому краї тісно переплітається з історією освіти і працевлаштування людей із вадами слуху. Ще 1904 року в Ужгороді, за клопотанням єпископа Йожефа Бенке і лікаря Андрія Новака, військові казарми ім. Франца Йозефа передали місту – заради створення навчального закладу для глухонімих дітей. До школи набирали учнів віком від 7 до 10 років, де ті вивчали мову жестів та основні предмети. У період навчання майже всі старшокласники набували робітничих спеціальностей. Свідоцтва випускників містили відомості про здобуття професій: дівчата ставали майстринями «жіночого кравецького промислу», а хлопці зналися на «кошикарній справі».

Після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною в 1945 році школа перейняла радянську систему освіти, була переведена на державний бюджет. Окрім професійних навичок швейної справи і лозоплетіння, можна було навчитися і виготовляти вироби з деревини. При школі почали організовувати майстерні для дорослих із проблемами слуху, незабаром утворилося «Відомство глухих».

У травні 1946 року було створено обласний відділ УТОГ. Тоді ж ця організація засновує Ужгородський навчально-виробничий комбінат. Підприємство було необхідне з двох причин: відокремлення від школи-інтернату і відкриття вечірньої школи робітничої молоді з числа глухих та навчання їх доступних професій.

На Ужгородському комбінаті працювали цехи з виготовлення одягу та взуття, цех лозоплетіння, столярний, цех пошиття одягу на замовлення.

Основним замовленням у 70-их роках було виготовлення рукавиць і спецодягу

На цьому розвиток місцевого навчально-виробничого комбінату не зупинився. Згодом створили додаткове допоміжне господарство, відкрили їдальню для працівників, почали активно розвивати виноградарство. Через деякий час підприємства з лозоплетіння й виготовлення виробів із деревини об’єдналися в одне. У комбінаті функціонували також кузня і ремонтно-малярна бригада.

Наприкінці 1970 року на підприємстві працювало вже 178 осіб із порушеннями слуху. Робітники виконували державні замовлення – зазвичай шили рукавиці та спецодяг.

Для проведення культурних заходів Закарпатська обласна організація УТОГ створила Ужгородський клуб глухих, де стали відзначати державні свята, ювілеї. На фабриці почали діяти різні гуртки художньої самодіяльності.

Час для відпочинку: «Міс і Містер», «Ігри патріотів» та інші цікаві конкурси

У наш час, окрім культурних програм до державних свят і спортивних змагань, члени Закарпатського товариства глухих можуть брати участь і в інших, не менш цікавих заходах. Кожного року, починаючи від

2007-го, проводиться обласний конкурс краси «Міс і Містер УТОГ». Існує відповідний відбір, фото переможців обласні товариства глухих надсилають до Києва, де й вирішується, хто братиме участь у Всеукраїнському конкурсі краси «Міс і Містер УТОГ».

Також проводиться щороку всеукраїнський конкурс «Ігри патріотів УТОГ». Кожна команда складається з 5 учасників: троє хлопців і двоє дівчат. Конкурс відбувається в Одесі. Цьогоріч, за словами голови Закарпатської обласної організації УТОГ Наталії Булеци, наші посіли п’яте місце (за участі в конкурсі 21 команди).

А ще члени Закарпатської організації УТОГ були учасниками регіонального конкурсу художньої самодіяльності у Львові, де змагалися з колективами з Волині, Буковини, Рівненської, Вінницької, та Львівської областей.

Житло для працівників навчально-виробничого підприємства

П’ятиповерховий будинок № 2 на вулиці Антонівській, хоч і не відрізняється від інших багатоповерхівок, зведених за радянських часів, однак має свою цікаву історію і своє унікальне призначення. Ця будівля має статус гуртожитку, на цей час там мешкає 135 осіб різних вікових категорій, серед яких багато працівників Ужгородського навчально-виробничого підприємства № 2 УТОГ. Саме цей дім побудували ще 1977 року для людей із вадами слуху, котрі працювали на підприємствах Закарпатської організації УТОГ.

«За майже сорок років існування будівлі змінилося кілька поколінь, тому велика «гуртожитська родина» складається вже не тільки з людей із вадами слуху: за цей час підросли діти працівників підприємства – усі вони народилися з добрим слухом, – розповідає завідувачка гуртожитку на Антонівській, 2 Світлана Домокош (сурдопереклад – Калина Стільник). – Бувало, у приміщенні гуртожитку справляли й весілля…».

Отримання власного житла є для працівників підприємства теж можливим. Уперше держава виділила квартири в 1969 році. Тоді одержали квартири 12 сімей.

«Тепер цим питанням опікується Мінсоцзахисту. Але через складний фінансовий стан за минулі 3 роки люди з вадами слуху не отримали жодної квартири, – повідомляє заступниця директора Ужгородського навчально-виробничого підприємства № 2 УТОГ Калина Стільник. – За минуле десятиріччя четверо працівників, що мають власні сім’ї, отримали двокімнатні житлові приміщення, ще троє самотніх – однокімнатні квартири».

Нині 39 працівників стоять у черзі на обліку за місцем роботи для отримання житлової площі.

Ситуація зі слуховими апаратами

«У нас працюють різні люди, дехто не має вад слуху. Є працівники, що слабо чують, котрі вміють говорити, але більшість робітників – глухі і спілкуються тільки мовою жестів. Слухові апарати бувають різної модифікації, якісь можна використовувати п’ять років, інші – тільки рік, – коментує голова обласної організації «УТОГ» Наталія Булеца. – На цей час існує державна програма, яка забезпечує членів УТОГ і дітей слуховими апаратами. Дорослим видають таку допомогу раз на п’ять років, малечі – кожні три роки».

Життєва історія Ганни Райніш

Передова швачка, людина, яка добре знає свою справу, старанна, весела. Ганна Райніш (на фото) – не тільки чудова працівниця, котра вміє якісно виконувати свою добову норму роботи на підприємстві. Як жінка, вона зуміла реалізувати себе в найголовнішому – стала люблячою дружиною, доброю господинею, турботливою матір’ю. Наша розмова з нею тривала всього кілька хвилин. Дивно – ця жінка вміє одночасно зосереджуватися на кількох справах, наприклад поратися за швейною машинкою і водночас мовою жестів відповідати на наші запитання.

Я ніколи у своєму житті не цікавилася сурдоперекладом. Та добре, коли є поряд люди, які володіють цією специфічною мовою. Пані Калина Стільник допомогла мені поспілкуватися з Ганною Райніш. Наша співрозмовниця – товариська жінка, видно це зі жвавості її рук, за допомогою яких розказувала про своє життя.

Пані Ганна працює швачкою на Ужгородському навчально-виробничому підприємстві УТОГ від 1990 року. Народилася 1972-го в Синевирі, що на Міжгірщині. У сім’ї було дев’ятеро дітей, Ганна з’явилася на світ восьмою. Тато її працював кочегаром, мама була домогосподаркою.

У 9 років батьки віддали дівчинку на навчання до Ужгородської спеціальної школи-інтернату І–ІІІ ступенів для глухих дітей. Після здобуття середньої освіти Ганну Райніш направили на Ужгородське навчально-виробниче підприємство № 2. Там вона, опанувавши за рік ази швейної справи, і залишилася працювати.

На запитання, як познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, пані Ганна відповіла, що їхнім першим місцем зустрічі стала вечірня школа для робітничої молоді. Одружилися, коли їй було 23 роки. Чоловік Еміль – на три роки старший, теж має інвалідність по слуху. Живуть у гуртожитку для працівників підприємства, мають уже дорослого сина Артура. Дитину сім’я Райнішів ростила самостійно, без підтримки дідусів і бабусь. Коли син пішов до школи, до виховання долучилися й учителі. Працівники дитсадочка теж свого часу зробили великий внесок у цю нелегку справу. Син Артур чудово знає мову жестів, тож допомагає батькам зрозуміти, про що говорять.

Свій вільний час пані Ганна віддає сім’ї, дбає про домашній затишок і добробут, захоплюється рукоділлям. Еміль Райніш за спеціальністю столяр, працює на приватному підприємстві. Коло знайомих цього нетипового подружжя – члени УТОГ, тож зі своїми друзями знаходять спільну мову за допомогою жестів.

Уже минуло понад двадцять років відтоді, як Ганна й Еміль Райніші стали однією сім’єю. Життя Ганни – це дорослий син, стабільна робота, хороший колектив і люблячий чоловік. Ганна й Еміль у черговий раз доводять: для того, щоб розуміти одне одного, слова не потрібні.

Опубліковано в газеті "Ужгород"

«Хто не копає – той і не знаходить» В арсеналі Археологічного музею УжНУ близько 700 експонатів

Археологічний музей Ужгородського національного університету створено за наказом ректора на початку 2004-го року задля популяризації археологічної науки нашого краю, для візуального ознайомлення всіх тих, хто цікавиться давньою історією. Музей реорганізований 2013-го, коли отримав експозиційний зал. До того часу, починаючи з 2004-го року він існував, але всі артефакти зберігалися у фондовому НДІ карпатознавства. У 2013-му випала можливість виставити експонати на огляд усім бажаючим.

«Принади» Археологічного музею поповнювалися знахідками експедицій УжНУ, починаючи з 1971-го року, відколи університет проводить постійні щорічні дослідження. До цього періоду досліди Закарпаттям у пошуку артефактів, звичайно, проводилися, але періодично.

Близько 700 експонатів від палеоліту ранньо-кам’яного віку і до модерного часу (XVI – XVII ст.), розмістилися у сімох експозиційних блоках: кам’яний вік Закарпаття, епоха міді-бронзи Закарпаття, епоха гальштату і латенська культура Закарпаття, дакійські старожитності Закарпаття, Закарпаття в пізньо-римський час (ІІ – IV ст. н.е.), старожитності Закарпаття (V – XII ст. н.е.) та замки Закарпаття.

«З 2007-го року ми почали систематично досліджувати замки Закарпаття. Найбільша колекція – це дакійські старожитності Закарпаття. Вона складає близько четверть загальної музейної експозиції, – розповідає завідувач Археологічного музею УжНУ Володимир Мойжес. – Солідна збірка дакійських артефактів І ст. до н.е. і І ст.н.е. Матеріал на 90% сформований за результатами досліджень Малої Копані Виноградівського р-н, де студенти з 1977-го року проводять щорічно практику».

Крім навчально-експозиційного, Археологічний музей ще має два приміщення: камеральну, в якій зберігаються інструменти для досліджень, та реставраційну аудиторії, де знайдені артефакти проходять науковий аналіз.

Музей відкритий для всіх, але бажано повідомляти завчасно, дні за два-три, тому що це, як вже було сказано, не лише експозиційний зал, а також і навчальний. Археологічний музей знаходиться на історичному факультеті, тому інколи і в його приміщенні  проводять семінари, практичні заняття, пари з археології, з культури давньої історії регіону тощо.

Володимир Мойжес пояснює, що приміщення відкрите з 10 до 16 години в будні дні, але бували випадки, коли екскурсії проводили у вихідні у зв’язку з приїздом делегації із-за кордону, або в рамках відкритих екскурсій Ужгородом.

Сезон археологічних розкопок

Археологією можна займатися протягом усього року, але, коли замерзає земля – то незручно, тому сезон зазвичай розпочинається з кінця квітня – початку травня. Це вже тепла погода, можна жити в польових умовах, в палатках. Триває сезон до кінця вересня або початку жовтня. За словами пана Володимира, цього року археологічні дослідження розпочали з п’ятого травня.

Маршрут розкопок досить насичений і цікавий. Перша експедиція – Мужіївська церква Берегівського р-н. Ще одна археологічна практика нещодавно розпочалася в Горянах. Потім планується розшук дакіївських артефактів у Малій Копані, до речі, це єдина археологічна пам’ятка древньої Дакії на теренах України. Пізніше об’єктом досліджень стане територія Королівського замку в с. Королево, що на Виноградівщині. Завершальною точкою в археологічно-дослідницькому маршруті буде повернення до с. Мужієво задля докопування руїн середньовічної церкви.

«У Мужієві цього року, під час дослідження вівтарної частини церкви, були виявлені артефакти, зокрема спеціально зламані шаблі XVI ст. з поховань, –  наводить факти завідувач Археологічного музею УжНУ. – Ці шаблі свідчать про те, що у церкві були поховані якісь шляхтичі. У XVI– XVII ст. існувала традиція, коли по чоловічій лінії рід припиняє своє існування, то з останнім представником чоловічого роду шабля ламалася і ховалася разом із покійником».

Ще одну не менш цікаву знахідку виявили у минулому році на Королівському замку. Археологічна експедиція знайшла фрагмент барельєфу з надгробків – голова сплячого лицаря на подушці.

Є і випадкові знахідки. Два роки тому Археологічний музей УжНУ отримав у свою колекцію середньовічний класичний меч XIII – поч. ХIV ст., знайдений у с. Богдан Рахівського р-н.

«Така гориста місцевість, довкола ліси, доріг там ніяких не було, – коментує Володимир Мойжеш. – Питання, що меч там робив? Як він там опинився і чому? Виїжджали на місце, нічого не було знайдено, окрім цього меча».

Пан Володимир каже, успішність експедиції проявляється тоді, коли всі пам’ятають простеньке правило: «Для того, щоб знаходити, потрібно чим більше скривати, і ймовірніше, тоді буде результат. Хто не копає – той і не знаходить».

До відома, перша екскурсія в Археологічному музеї УжНУ була проведена в січні 2013-го року в рамках відкритих екскурсій Ужгородом. Щороку охочих побачити артефакти дедалі більшає. Приїжджають школярі із найвіддаленіших куточків Закарпаття, зокрема учні зі шкіл Рахівщини. Дорослих туристів теж багато, і не тільки з нашої області. З початку року Археологічний музей провів уже біля 40 екскурсій «артефактичною історією» Закарпатської області.

Як люди із вадами зору вчаться бачити світ

Захоплюватися потрібно не тими, хто має все, а тими, хто всупереч дефектам, намагається жити повноцінним життям

Закарпатська обласна організація УТОС об’єднує п’ять первинних організацій: Міжгірську, Хустську, Мукачівську й Ужгородську ТПО.  Також до обласної організації УТОС належить Мукачівська виробничо-первинна організація на підприємстві якої працюють інваліди зору.

Українське товариство сліпих займається соціальним захистом інвалідів, їхньою реабілітацією та оздоровленням.  На даний час одна із рекреаційних точок  для слабозорих знаходиться під Києвом – Боярський будинок відпочинку. Там оздоровлюються члени УТОС у літньо-осінній період.

Дана організація також допомагає людям із обмеженими можливостями працевлаштуватися.

«Іноді працевлаштовуються через нас, іноді «утосівці» самостійно шукають роботу. Наприклад ті, хто мають ІІІ групу інвалідності зору можуть працювати вантажниками. ІІ група займається теж інколи цим, – розповідає Василь Тирпак, голова Закарпатської обласної організації УТОС. – В основному ті, у кого І група, працевлаштовуються масажистами – шестеро осіб знайшли роботу в міській лікарні. Зовсім незрячі працюють в бані теж зазвичай масажистами».

В Ужгородській територіально-первинній організації налічується близько 260 інвалідів зору, але не всі вони є ужгородцями, адже до цієї ТПО входять жителі й інші міст і районів, такі як: Чоп, Перечинський, Великоберезнянський райони разом із їхніми центрами та Ужгородський.

Згідно зі статутом, до УТОС можуть вступити особи старше 18 років, які мають документальне підтвердження інвалідності зору.

Стосовно області, то тут налічується близько 1460 інвалідів зору, які є членами Закарпатського УТОСу, але людей з обмеженими можливостями в нашому краї більше, адже вступ до організації є добровільним. Пан Василь наголошує, що фактично інвалідів зору на Закарпатті може бути більше 3000 тисяч.

Допомога від держави

Фінансова допомога держави не велика. Якщо інвалідність зору ще з дитинства, то людина має щомісячну допомогу близько 1400 грн, також це залежить від того, чи гірська місцевість чи ні. Відповідно ІІ і ІІІ групи на декілька сотень отримують менше.

Раніше можна було легше отримати тростину для слабозорих, зараз для цього потрібно зробити ряд процедур: спочатку треба пройти лікарсько-контрольну комісію для отримання довідки, потім – навідатися в Управління праці соціального захисту населення із пакетом документів і написати заяву.

Тростини пофарбовані у білий колір, щоб інші бачили, що це йде людина із вадами зору. За часів незалежності, близько до 2008-го була добре налагоджена видача для слабозорих механічних годинників і тростин. Щорічно видавали кожному нові комплекти.

Для того, щоб отримувати свіжі новини, інформацію про зміни до  законодавства, в державі випускалося ряд друкованих ЗМІ спеціально для людей із вадами зору. Однією з таких донедавна була всеукраїнська реабілітаційна газета Українського товариства сліпих «Промінь». Видавалася у двох варіантах: звичайним шрифтом і шрифтом Брайля. Виходить із 1988-го року. Газета цікава й корисна тип, що надає інформацію про постанови, акти. Але, через свої габарити, її не так часто і постачали. Зараз газета «Промінь» друкується тільки звичайним шрифтом. Давно було декілька таких газет, однак тепер їх випускають менше, і вони не такі вже й доступні.

Степан Маслей: «Фактично, я нічого з тридцяти років не бачу, та ще й маю понижений слух»

Суспільство виховало нас так, що ми завжди кимось захоплюємося, стежимо за життям успішних людей, намагаємося бути на них схожими. Ми фанатики, котрим завжди чогось не вистачає: замало уваги друзів, замало грошей у кишені, замало подорожей… А в того, кого ми ставимо собі за кумира – це все є.

Однак, варто сказати, що захоплюватися потрібно в першу чергу не тими людьми, котрі мають все, у тому числі й матеріальне, а тими, котрі в супереч певним дефектам – намагаються жити повноцінним життям. Наприклад, тими людьми, яким не  так важливі гроші, як бажання побачити всю красу світу здоровими очима. Для нас можливість милуватися навколишнім середовищем – звичне явище. Для них здатність чітко бачити – це подарунок природи, котрий вони, на жаль, не отримали.

Степан Миколайович Маслей має першу Б групу інвалідності. Народився у серпні 1957-го року в Ужгороді. Навчався в Ужгородській спеціалізованій ЗОШ І-ІІІ ст. №2.

Сім’я Маслей була з можливостями: мама Степана Миколайовича працювала спочатку вихователем, згодом логопедом, а батько – викладав в університеті. На зустріч Степан Маслей прийшов зі своїм 88-ми річним татом.

Нічний зір став різко падати

Проблеми з очима почалися ще з народження, одна з причин – родова травма, крововилив у мозок. Два тижні в реанімації, після того сказали батькам новонародженого Степана, що можливо, «їхній син буде жити». Пройшло більше двох років і, здавалося, що все із здоров’ям сина налагодилося, однак, батьки замітили: нічний зір у дитини почав пропадати.

Їздили на обстеження в Одесу, де лікарі поставили нетиповий на той час діагноз – дегенерація сітківки. Якщо людина в дитинстві отримає такий діагноз хвороби, то у віці 30-40-ка повністю втрачає зір. Навіть у наш час, з допомогою сучасних технологій і з великої кількості професійних лікарів, ніхто не дасть втішних прогнозів. Якщо у п’ятдесят років людина ще бачить, то такий випадок уважають справжнім дивом!

У старших класах доводилося вчити все з пам’яті

«Я закінчив звичайну школу №2. Правда, зір ще тоді сильно погіршився. У 10 класі уже не бачив читати. Це починало гнітити мене й змушувало нервуватися, – розповідає Степан Миколайович. – Батько мені, звичайно, коли мав час, то уроки читав. Фактично, я вчив все з пам’яті, адже законспектувати не міг. Як то кажуть, мінімум інформації – максимум висновків».

Вищу освіту Степан Маслей не здобував, адже окрім зору, погіршився ще й слух.

«У школі я завжди сидів за першою партою, щоб чути, що вчитель говорить. Однокласникам це трохи не подобалося, але що я мав тоді робити?» – пояснює чоловік.

Лікування не допомогло відновити зір

Згодом, й інші хвороби не заставили на себе чекати. Гайморит та гнійних бронхіт залишили відбиток на здоров’ї юного Степана. У 16 років лікарі робили йому бронхоскопію, й знову погані вісті отримала сім’я Маслей: «Якщо ще два роки ваш син зуміє прожити, то було би добре».

У тридцять, не зважаючи на тривале лікування, Степан Маслей, на жаль, повністю втратив зір. Усі спроби утримати можливість бачити очима барвистий світ – виявилися марними. Неодноразово їздили і в Одесу, і в Київ… Часто бували в Європі, у Будапешті.

«Фактично, я нічого з тридцяти років не бачу, та ще й маю понижений слух. Ось такі у мене справи, – розповідає Степан Маслей. – Якщо маєш погане здоров’я в дитинстві, то таке матимеш, коли й виростеш».

Куди можна було влаштуватись на роботу слабозорим?

Степану Маслей після закінчення школи було куди податися. Держава забезпечувала і роботою, і харчами. Працював з 1976-го року в ужгородському цеху, з такими ж особливими людьми, як і сам він – з людьми, які й без зору, побудувати своє життя так, щоб воно було гідне уваги кожного.

«При Радянському Союзі допомагали їжею: раз на тиждень давали кілограм м’яса, дві пачки масла. Осінню забезпечували овочами – цибулею, картоплею, капустою. З 1994-го через поганий стан здоровֹ’я звільнився з роботи» – продовжує розповідати свою життєву історію Степан Миколайович.

Відсутність зору і власної сім’ї – не заважає бути щасливим

Зараз Степану Маслей виповнилося 59 років, створити власну сім’ю не вдалося, проживає із батьком та братом у приватному будинку.

Хатнім справам з легкістю дає раду: прибирає в кімнатах, чистить картоплю… Не викликає труднощів робота в саду та на городі: вирощує овочі, збирає малину тощо.

«Цього року, мабуть помідори пропадуть, бо дощ. Минулий рік став врожайним на помідори, погода тоді була сприятлива», – робить прогнози Степан Маслей.

Дозвілля Степан Миколайович зазвичай проводить на свіжому повітрі, коли гарна погода, виходить на прогулянку. Раніше, часто читав газети, надруковані шрифтом Брайля, але тепер їх не так вже легко й отримати, та й кількість даної періодики зменшилася.

Інвалідність зору – це не вирок, і не табу на щасливе життя

Наступна людина, про яку ми вирішили написати є голова Ужгородської територіально-первинної організації УТОСу Олексій Михайлович Міовканич.

Пан Олексій народився 16 березня 1958-го року в селі Люта Великоберезнянського району. Має другу групу інвалідності зору з дитинства. До 15 років проживав у Лютій, потім переїхав в Ужгород, де навчався у ЗОШ №1.

Після закінчення школи Олексій Міовканич з допомогою УТОСу влаштувався в цех на роботу слюсарем-електрозборщиком. Зараз має 19 років стажу, вісім з яких провів на посаді «завідуючий складом».

Знайомство з коханою жінкою

Зі своєю майбутньою дружиною Анною пан Олексій познайомився на роботі. Йому на той час виповнилося 18, їй – 16 років.

«Дружина теж працювала слюсарем, була моєю ученицею, – згадує Олексій Михайлович. – Вона з дитинства має другу групу інвалідності. У Мукачеві закінчила спеціалізовану школу для слабозорих дітей».

Звичайно, як і більшість молодих сімей, Міовканичі теж стикалися з фінансовими труднощами. Коли отримали квартиру, то потрібно було й ремонт робити, і меблі купувати. Пан Олексій розповідає, що все брали в розстрочку. Без чужої фінансової підтримки, обладнали власний дім самостійно: починаючи від  меблів до кухні й закінчуючи килимом для вітальні.

«Виховувати маленьку дитину допомагала мама дружини. Спочатку 5 років знімали квартиру, потім отримали житло від УТОСу. То був уже 1985 р., – ділиться з нами пан Олексій.

У 90-их роках цех закрили, тому Олексій Міовканич продовжував свою кар’єру в інших сферах, ну а дружина Анна почала займатися виключно домашнім господарством.

«Готує їжу прекрасно, навіть краще ніж зрячі, – з усмішкою каже Олексій Міовканич. – Зараз ми чудово обходимося й без сторонньої допомоги. Хоч жінка має першу групу інвалідності, але всі хатні справи виконує самостійно. Готує, пере, шиє. Нитку в голку одягає язиком».

Для того, щоб тримався в будинку лад і подружжя Міовканичів почувало себе вільно, потрібно речі ставити на свої місця, й у жодному разі, без попередження, не переставляти.

Забитий перешкодами тротуар завдає клопотів слабозорим

Хоч і вдома сім’я Міовканичів, та й інші люди з поганим або відсутнім зором, можуть орієнтуватися й почувати себе добре, то на дворі на них чекає багато сюрпризів.

«Гуляти містом інвалідам зору зараз важко. Оті всі бар’єри у вигляді столиків, холодильників заважають нормально пересуватися. Тротуар потрібен для того, щоб по ньому можна було спокійно, без перешкод, ходити, – пояснює пан Олексій – До нас в УТОС часто навідується чоловік, що проживає в мікрорайоні Радванка, то він, ідучи дорогою, не раз впаде в яку-небудь яму. Кожний собі щось надумає поставити.  Першу й останню сходи добре би було пофарбувати в який-небудь колір, щоб людина, яка ще хоч трохи має зору, могла орієнтуватися. Підніматися вверх ще легко, а ось спускатися сходами вниз  – важко».

Міовканичі мають повноцінне життя

Всупереч необдуманості у побудові «пішохідних зв’язків», сім’я Міовканичів, не зважаючи на ці важливі дрібниці, живе повноцінним життям: вони самостійно справляються з побутовими проблемами, мають час на цікаві заняття, а гуляти, поки ще є декілька крапель зору – ходять вдвох.

Із улюблених хобі у дружини Анни – це гра у шашки. Також пече внукам булочки, тістечка, адже малеча любить приїжджати на канікулах до своїх дідуся та бабусі.

Дружина Анна у липні відсвяткувала 55-річчя, починаючи із 90-их вона займається домашнім господарством, Сергій Міовканич – повернувся до УТОСу, де вже п’ять років є головою Ужгородської ТПО УТОС.

Виховали прекрасного сина Віктора, якому вже 36 років. Мають чудову невістку та двох онуків. Щасливі, бо все що потрібно для цього – у них давно уже є.

Яна Тегза

Джерело: газета "Ужгород"