Одна історія на двох. Закарпатському УТОГ та Ужгородському навчально-виробничому підприємству – 70 років

Закарпатська обласна організація Українського товариства глухих складається зі семи первинних територіальних організацій, центри яких містяться у Великому Березному, Тячеві, Виноградові, Хусті, Мукачеві, Ужгороді й у селі Нижніх Воротах, що на Воловеччині. У Закарпатській організації УТОГ налічується близько 2 тисяч осіб. Вступити до організації можна з 14 років. Багатьох закарпатців із вадами слуху забезпечує роботою Ужгородське навчально-виробниче підприємство № 2.

Нині підприємство співпрацює зі шведською фірмою «Baltic» – для них виготовляють рятувальні жилети. Шиють їх і для дітей, і для дорослих людей, і навіть для кішок та собак.

«Два роки тому допомагали в пошитті різних речей для бійців зі 128 бригади, також для тяжкопоранених. Тоді було літо – виготовляли шорти, нижню білизну, – пояснює директорка Ужгородського навчально-виробничого підприємства № 2 УТОГ Наталія Марценюк. – Обслуговуємо лікарні, Водоканал. Виготовляємо спецодяг і для приватних підприємств. Тепер чекаємо на нове іноземне замовлення – пошиття сумок для військовослужбовців. Це сумки для протигазів, лікарські, сумки для особистих речей. Виготовлення їх потребує спеціального обладнання. Ми вже активно готуємося до запуску лінії».

Дещо з історії

Історія розвитку швейної справи в нашому краї тісно переплітається з історією освіти і працевлаштування людей із вадами слуху. Ще 1904 року в Ужгороді, за клопотанням єпископа Йожефа Бенке і лікаря Андрія Новака, військові казарми ім. Франца Йозефа передали місту – заради створення навчального закладу для глухонімих дітей. До школи набирали учнів віком від 7 до 10 років, де ті вивчали мову жестів та основні предмети. У період навчання майже всі старшокласники набували робітничих спеціальностей. Свідоцтва випускників містили відомості про здобуття професій: дівчата ставали майстринями «жіночого кравецького промислу», а хлопці зналися на «кошикарній справі».

Після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною в 1945 році школа перейняла радянську систему освіти, була переведена на державний бюджет. Окрім професійних навичок швейної справи і лозоплетіння, можна було навчитися і виготовляти вироби з деревини. При школі почали організовувати майстерні для дорослих із проблемами слуху, незабаром утворилося «Відомство глухих».

У травні 1946 року було створено обласний відділ УТОГ. Тоді ж ця організація засновує Ужгородський навчально-виробничий комбінат. Підприємство було необхідне з двох причин: відокремлення від школи-інтернату і відкриття вечірньої школи робітничої молоді з числа глухих та навчання їх доступних професій.

На Ужгородському комбінаті працювали цехи з виготовлення одягу та взуття, цех лозоплетіння, столярний, цех пошиття одягу на замовлення.

Основним замовленням у 70-их роках було виготовлення рукавиць і спецодягу

На цьому розвиток місцевого навчально-виробничого комбінату не зупинився. Згодом створили додаткове допоміжне господарство, відкрили їдальню для працівників, почали активно розвивати виноградарство. Через деякий час підприємства з лозоплетіння й виготовлення виробів із деревини об’єдналися в одне. У комбінаті функціонували також кузня і ремонтно-малярна бригада.

Наприкінці 1970 року на підприємстві працювало вже 178 осіб із порушеннями слуху. Робітники виконували державні замовлення – зазвичай шили рукавиці та спецодяг.

Для проведення культурних заходів Закарпатська обласна організація УТОГ створила Ужгородський клуб глухих, де стали відзначати державні свята, ювілеї. На фабриці почали діяти різні гуртки художньої самодіяльності.

Час для відпочинку: «Міс і Містер», «Ігри патріотів» та інші цікаві конкурси

У наш час, окрім культурних програм до державних свят і спортивних змагань, члени Закарпатського товариства глухих можуть брати участь і в інших, не менш цікавих заходах. Кожного року, починаючи від

2007-го, проводиться обласний конкурс краси «Міс і Містер УТОГ». Існує відповідний відбір, фото переможців обласні товариства глухих надсилають до Києва, де й вирішується, хто братиме участь у Всеукраїнському конкурсі краси «Міс і Містер УТОГ».

Також проводиться щороку всеукраїнський конкурс «Ігри патріотів УТОГ». Кожна команда складається з 5 учасників: троє хлопців і двоє дівчат. Конкурс відбувається в Одесі. Цьогоріч, за словами голови Закарпатської обласної організації УТОГ Наталії Булеци, наші посіли п’яте місце (за участі в конкурсі 21 команди).

А ще члени Закарпатської організації УТОГ були учасниками регіонального конкурсу художньої самодіяльності у Львові, де змагалися з колективами з Волині, Буковини, Рівненської, Вінницької, та Львівської областей.

Житло для працівників навчально-виробничого підприємства

П’ятиповерховий будинок № 2 на вулиці Антонівській, хоч і не відрізняється від інших багатоповерхівок, зведених за радянських часів, однак має свою цікаву історію і своє унікальне призначення. Ця будівля має статус гуртожитку, на цей час там мешкає 135 осіб різних вікових категорій, серед яких багато працівників Ужгородського навчально-виробничого підприємства № 2 УТОГ. Саме цей дім побудували ще 1977 року для людей із вадами слуху, котрі працювали на підприємствах Закарпатської організації УТОГ.

«За майже сорок років існування будівлі змінилося кілька поколінь, тому велика «гуртожитська родина» складається вже не тільки з людей із вадами слуху: за цей час підросли діти працівників підприємства – усі вони народилися з добрим слухом, – розповідає завідувачка гуртожитку на Антонівській, 2 Світлана Домокош (сурдопереклад – Калина Стільник). – Бувало, у приміщенні гуртожитку справляли й весілля…».

Отримання власного житла є для працівників підприємства теж можливим. Уперше держава виділила квартири в 1969 році. Тоді одержали квартири 12 сімей.

«Тепер цим питанням опікується Мінсоцзахисту. Але через складний фінансовий стан за минулі 3 роки люди з вадами слуху не отримали жодної квартири, – повідомляє заступниця директора Ужгородського навчально-виробничого підприємства № 2 УТОГ Калина Стільник. – За минуле десятиріччя четверо працівників, що мають власні сім’ї, отримали двокімнатні житлові приміщення, ще троє самотніх – однокімнатні квартири».

Нині 39 працівників стоять у черзі на обліку за місцем роботи для отримання житлової площі.

Ситуація зі слуховими апаратами

«У нас працюють різні люди, дехто не має вад слуху. Є працівники, що слабо чують, котрі вміють говорити, але більшість робітників – глухі і спілкуються тільки мовою жестів. Слухові апарати бувають різної модифікації, якісь можна використовувати п’ять років, інші – тільки рік, – коментує голова обласної організації «УТОГ» Наталія Булеца. – На цей час існує державна програма, яка забезпечує членів УТОГ і дітей слуховими апаратами. Дорослим видають таку допомогу раз на п’ять років, малечі – кожні три роки».

Життєва історія Ганни Райніш

Передова швачка, людина, яка добре знає свою справу, старанна, весела. Ганна Райніш (на фото) – не тільки чудова працівниця, котра вміє якісно виконувати свою добову норму роботи на підприємстві. Як жінка, вона зуміла реалізувати себе в найголовнішому – стала люблячою дружиною, доброю господинею, турботливою матір’ю. Наша розмова з нею тривала всього кілька хвилин. Дивно – ця жінка вміє одночасно зосереджуватися на кількох справах, наприклад поратися за швейною машинкою і водночас мовою жестів відповідати на наші запитання.

Я ніколи у своєму житті не цікавилася сурдоперекладом. Та добре, коли є поряд люди, які володіють цією специфічною мовою. Пані Калина Стільник допомогла мені поспілкуватися з Ганною Райніш. Наша співрозмовниця – товариська жінка, видно це зі жвавості її рук, за допомогою яких розказувала про своє життя.

Пані Ганна працює швачкою на Ужгородському навчально-виробничому підприємстві УТОГ від 1990 року. Народилася 1972-го в Синевирі, що на Міжгірщині. У сім’ї було дев’ятеро дітей, Ганна з’явилася на світ восьмою. Тато її працював кочегаром, мама була домогосподаркою.

У 9 років батьки віддали дівчинку на навчання до Ужгородської спеціальної школи-інтернату І–ІІІ ступенів для глухих дітей. Після здобуття середньої освіти Ганну Райніш направили на Ужгородське навчально-виробниче підприємство № 2. Там вона, опанувавши за рік ази швейної справи, і залишилася працювати.

На запитання, як познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, пані Ганна відповіла, що їхнім першим місцем зустрічі стала вечірня школа для робітничої молоді. Одружилися, коли їй було 23 роки. Чоловік Еміль – на три роки старший, теж має інвалідність по слуху. Живуть у гуртожитку для працівників підприємства, мають уже дорослого сина Артура. Дитину сім’я Райнішів ростила самостійно, без підтримки дідусів і бабусь. Коли син пішов до школи, до виховання долучилися й учителі. Працівники дитсадочка теж свого часу зробили великий внесок у цю нелегку справу. Син Артур чудово знає мову жестів, тож допомагає батькам зрозуміти, про що говорять.

Свій вільний час пані Ганна віддає сім’ї, дбає про домашній затишок і добробут, захоплюється рукоділлям. Еміль Райніш за спеціальністю столяр, працює на приватному підприємстві. Коло знайомих цього нетипового подружжя – члени УТОГ, тож зі своїми друзями знаходять спільну мову за допомогою жестів.

Уже минуло понад двадцять років відтоді, як Ганна й Еміль Райніші стали однією сім’єю. Життя Ганни – це дорослий син, стабільна робота, хороший колектив і люблячий чоловік. Ганна й Еміль у черговий раз доводять: для того, щоб розуміти одне одного, слова не потрібні.

Опубліковано в газеті "Ужгород"

«Хто не копає – той і не знаходить» В арсеналі Археологічного музею УжНУ близько 700 експонатів

Археологічний музей Ужгородського національного університету створено за наказом ректора на початку 2004-го року задля популяризації археологічної науки нашого краю, для візуального ознайомлення всіх тих, хто цікавиться давньою історією. Музей реорганізований 2013-го, коли отримав експозиційний зал. До того часу, починаючи з 2004-го року він існував, але всі артефакти зберігалися у фондовому НДІ карпатознавства. У 2013-му випала можливість виставити експонати на огляд усім бажаючим.

«Принади» Археологічного музею поповнювалися знахідками експедицій УжНУ, починаючи з 1971-го року, відколи університет проводить постійні щорічні дослідження. До цього періоду досліди Закарпаттям у пошуку артефактів, звичайно, проводилися, але періодично.

Близько 700 експонатів від палеоліту ранньо-кам’яного віку і до модерного часу (XVI – XVII ст.), розмістилися у сімох експозиційних блоках: кам’яний вік Закарпаття, епоха міді-бронзи Закарпаття, епоха гальштату і латенська культура Закарпаття, дакійські старожитності Закарпаття, Закарпаття в пізньо-римський час (ІІ – IV ст. н.е.), старожитності Закарпаття (V – XII ст. н.е.) та замки Закарпаття.

«З 2007-го року ми почали систематично досліджувати замки Закарпаття. Найбільша колекція – це дакійські старожитності Закарпаття. Вона складає близько четверть загальної музейної експозиції, – розповідає завідувач Археологічного музею УжНУ Володимир Мойжес. – Солідна збірка дакійських артефактів І ст. до н.е. і І ст.н.е. Матеріал на 90% сформований за результатами досліджень Малої Копані Виноградівського р-н, де студенти з 1977-го року проводять щорічно практику».

Крім навчально-експозиційного, Археологічний музей ще має два приміщення: камеральну, в якій зберігаються інструменти для досліджень, та реставраційну аудиторії, де знайдені артефакти проходять науковий аналіз.

Музей відкритий для всіх, але бажано повідомляти завчасно, дні за два-три, тому що це, як вже було сказано, не лише експозиційний зал, а також і навчальний. Археологічний музей знаходиться на історичному факультеті, тому інколи і в його приміщенні  проводять семінари, практичні заняття, пари з археології, з культури давньої історії регіону тощо.

Володимир Мойжес пояснює, що приміщення відкрите з 10 до 16 години в будні дні, але бували випадки, коли екскурсії проводили у вихідні у зв’язку з приїздом делегації із-за кордону, або в рамках відкритих екскурсій Ужгородом.

Сезон археологічних розкопок

Археологією можна займатися протягом усього року, але, коли замерзає земля – то незручно, тому сезон зазвичай розпочинається з кінця квітня – початку травня. Це вже тепла погода, можна жити в польових умовах, в палатках. Триває сезон до кінця вересня або початку жовтня. За словами пана Володимира, цього року археологічні дослідження розпочали з п’ятого травня.

Маршрут розкопок досить насичений і цікавий. Перша експедиція – Мужіївська церква Берегівського р-н. Ще одна археологічна практика нещодавно розпочалася в Горянах. Потім планується розшук дакіївських артефактів у Малій Копані, до речі, це єдина археологічна пам’ятка древньої Дакії на теренах України. Пізніше об’єктом досліджень стане територія Королівського замку в с. Королево, що на Виноградівщині. Завершальною точкою в археологічно-дослідницькому маршруті буде повернення до с. Мужієво задля докопування руїн середньовічної церкви.

«У Мужієві цього року, під час дослідження вівтарної частини церкви, були виявлені артефакти, зокрема спеціально зламані шаблі XVI ст. з поховань, –  наводить факти завідувач Археологічного музею УжНУ. – Ці шаблі свідчать про те, що у церкві були поховані якісь шляхтичі. У XVI– XVII ст. існувала традиція, коли по чоловічій лінії рід припиняє своє існування, то з останнім представником чоловічого роду шабля ламалася і ховалася разом із покійником».

Ще одну не менш цікаву знахідку виявили у минулому році на Королівському замку. Археологічна експедиція знайшла фрагмент барельєфу з надгробків – голова сплячого лицаря на подушці.

Є і випадкові знахідки. Два роки тому Археологічний музей УжНУ отримав у свою колекцію середньовічний класичний меч XIII – поч. ХIV ст., знайдений у с. Богдан Рахівського р-н.

«Така гориста місцевість, довкола ліси, доріг там ніяких не було, – коментує Володимир Мойжеш. – Питання, що меч там робив? Як він там опинився і чому? Виїжджали на місце, нічого не було знайдено, окрім цього меча».

Пан Володимир каже, успішність експедиції проявляється тоді, коли всі пам’ятають простеньке правило: «Для того, щоб знаходити, потрібно чим більше скривати, і ймовірніше, тоді буде результат. Хто не копає – той і не знаходить».

До відома, перша екскурсія в Археологічному музеї УжНУ була проведена в січні 2013-го року в рамках відкритих екскурсій Ужгородом. Щороку охочих побачити артефакти дедалі більшає. Приїжджають школярі із найвіддаленіших куточків Закарпаття, зокрема учні зі шкіл Рахівщини. Дорослих туристів теж багато, і не тільки з нашої області. З початку року Археологічний музей провів уже біля 40 екскурсій «артефактичною історією» Закарпатської області.

Як люди із вадами зору вчаться бачити світ

Захоплюватися потрібно не тими, хто має все, а тими, хто всупереч дефектам, намагається жити повноцінним життям

Закарпатська обласна організація УТОС об’єднує п’ять первинних організацій: Міжгірську, Хустську, Мукачівську й Ужгородську ТПО.  Також до обласної організації УТОС належить Мукачівська виробничо-первинна організація на підприємстві якої працюють інваліди зору.

Українське товариство сліпих займається соціальним захистом інвалідів, їхньою реабілітацією та оздоровленням.  На даний час одна із рекреаційних точок  для слабозорих знаходиться під Києвом – Боярський будинок відпочинку. Там оздоровлюються члени УТОС у літньо-осінній період.

Дана організація також допомагає людям із обмеженими можливостями працевлаштуватися.

«Іноді працевлаштовуються через нас, іноді «утосівці» самостійно шукають роботу. Наприклад ті, хто мають ІІІ групу інвалідності зору можуть працювати вантажниками. ІІ група займається теж інколи цим, – розповідає Василь Тирпак, голова Закарпатської обласної організації УТОС. – В основному ті, у кого І група, працевлаштовуються масажистами – шестеро осіб знайшли роботу в міській лікарні. Зовсім незрячі працюють в бані теж зазвичай масажистами».

В Ужгородській територіально-первинній організації налічується близько 260 інвалідів зору, але не всі вони є ужгородцями, адже до цієї ТПО входять жителі й інші міст і районів, такі як: Чоп, Перечинський, Великоберезнянський райони разом із їхніми центрами та Ужгородський.

Згідно зі статутом, до УТОС можуть вступити особи старше 18 років, які мають документальне підтвердження інвалідності зору.

Стосовно області, то тут налічується близько 1460 інвалідів зору, які є членами Закарпатського УТОСу, але людей з обмеженими можливостями в нашому краї більше, адже вступ до організації є добровільним. Пан Василь наголошує, що фактично інвалідів зору на Закарпатті може бути більше 3000 тисяч.

Допомога від держави

Фінансова допомога держави не велика. Якщо інвалідність зору ще з дитинства, то людина має щомісячну допомогу близько 1400 грн, також це залежить від того, чи гірська місцевість чи ні. Відповідно ІІ і ІІІ групи на декілька сотень отримують менше.

Раніше можна було легше отримати тростину для слабозорих, зараз для цього потрібно зробити ряд процедур: спочатку треба пройти лікарсько-контрольну комісію для отримання довідки, потім – навідатися в Управління праці соціального захисту населення із пакетом документів і написати заяву.

Тростини пофарбовані у білий колір, щоб інші бачили, що це йде людина із вадами зору. За часів незалежності, близько до 2008-го була добре налагоджена видача для слабозорих механічних годинників і тростин. Щорічно видавали кожному нові комплекти.

Для того, щоб отримувати свіжі новини, інформацію про зміни до  законодавства, в державі випускалося ряд друкованих ЗМІ спеціально для людей із вадами зору. Однією з таких донедавна була всеукраїнська реабілітаційна газета Українського товариства сліпих «Промінь». Видавалася у двох варіантах: звичайним шрифтом і шрифтом Брайля. Виходить із 1988-го року. Газета цікава й корисна тип, що надає інформацію про постанови, акти. Але, через свої габарити, її не так часто і постачали. Зараз газета «Промінь» друкується тільки звичайним шрифтом. Давно було декілька таких газет, однак тепер їх випускають менше, і вони не такі вже й доступні.

Степан Маслей: «Фактично, я нічого з тридцяти років не бачу, та ще й маю понижений слух»

Суспільство виховало нас так, що ми завжди кимось захоплюємося, стежимо за життям успішних людей, намагаємося бути на них схожими. Ми фанатики, котрим завжди чогось не вистачає: замало уваги друзів, замало грошей у кишені, замало подорожей… А в того, кого ми ставимо собі за кумира – це все є.

Однак, варто сказати, що захоплюватися потрібно в першу чергу не тими людьми, котрі мають все, у тому числі й матеріальне, а тими, котрі в супереч певним дефектам – намагаються жити повноцінним життям. Наприклад, тими людьми, яким не  так важливі гроші, як бажання побачити всю красу світу здоровими очима. Для нас можливість милуватися навколишнім середовищем – звичне явище. Для них здатність чітко бачити – це подарунок природи, котрий вони, на жаль, не отримали.

Степан Миколайович Маслей має першу Б групу інвалідності. Народився у серпні 1957-го року в Ужгороді. Навчався в Ужгородській спеціалізованій ЗОШ І-ІІІ ст. №2.

Сім’я Маслей була з можливостями: мама Степана Миколайовича працювала спочатку вихователем, згодом логопедом, а батько – викладав в університеті. На зустріч Степан Маслей прийшов зі своїм 88-ми річним татом.

Нічний зір став різко падати

Проблеми з очима почалися ще з народження, одна з причин – родова травма, крововилив у мозок. Два тижні в реанімації, після того сказали батькам новонародженого Степана, що можливо, «їхній син буде жити». Пройшло більше двох років і, здавалося, що все із здоров’ям сина налагодилося, однак, батьки замітили: нічний зір у дитини почав пропадати.

Їздили на обстеження в Одесу, де лікарі поставили нетиповий на той час діагноз – дегенерація сітківки. Якщо людина в дитинстві отримає такий діагноз хвороби, то у віці 30-40-ка повністю втрачає зір. Навіть у наш час, з допомогою сучасних технологій і з великої кількості професійних лікарів, ніхто не дасть втішних прогнозів. Якщо у п’ятдесят років людина ще бачить, то такий випадок уважають справжнім дивом!

У старших класах доводилося вчити все з пам’яті

«Я закінчив звичайну школу №2. Правда, зір ще тоді сильно погіршився. У 10 класі уже не бачив читати. Це починало гнітити мене й змушувало нервуватися, – розповідає Степан Миколайович. – Батько мені, звичайно, коли мав час, то уроки читав. Фактично, я вчив все з пам’яті, адже законспектувати не міг. Як то кажуть, мінімум інформації – максимум висновків».

Вищу освіту Степан Маслей не здобував, адже окрім зору, погіршився ще й слух.

«У школі я завжди сидів за першою партою, щоб чути, що вчитель говорить. Однокласникам це трохи не подобалося, але що я мав тоді робити?» – пояснює чоловік.

Лікування не допомогло відновити зір

Згодом, й інші хвороби не заставили на себе чекати. Гайморит та гнійних бронхіт залишили відбиток на здоров’ї юного Степана. У 16 років лікарі робили йому бронхоскопію, й знову погані вісті отримала сім’я Маслей: «Якщо ще два роки ваш син зуміє прожити, то було би добре».

У тридцять, не зважаючи на тривале лікування, Степан Маслей, на жаль, повністю втратив зір. Усі спроби утримати можливість бачити очима барвистий світ – виявилися марними. Неодноразово їздили і в Одесу, і в Київ… Часто бували в Європі, у Будапешті.

«Фактично, я нічого з тридцяти років не бачу, та ще й маю понижений слух. Ось такі у мене справи, – розповідає Степан Маслей. – Якщо маєш погане здоров’я в дитинстві, то таке матимеш, коли й виростеш».

Куди можна було влаштуватись на роботу слабозорим?

Степану Маслей після закінчення школи було куди податися. Держава забезпечувала і роботою, і харчами. Працював з 1976-го року в ужгородському цеху, з такими ж особливими людьми, як і сам він – з людьми, які й без зору, побудувати своє життя так, щоб воно було гідне уваги кожного.

«При Радянському Союзі допомагали їжею: раз на тиждень давали кілограм м’яса, дві пачки масла. Осінню забезпечували овочами – цибулею, картоплею, капустою. З 1994-го через поганий стан здоровֹ’я звільнився з роботи» – продовжує розповідати свою життєву історію Степан Миколайович.

Відсутність зору і власної сім’ї – не заважає бути щасливим

Зараз Степану Маслей виповнилося 59 років, створити власну сім’ю не вдалося, проживає із батьком та братом у приватному будинку.

Хатнім справам з легкістю дає раду: прибирає в кімнатах, чистить картоплю… Не викликає труднощів робота в саду та на городі: вирощує овочі, збирає малину тощо.

«Цього року, мабуть помідори пропадуть, бо дощ. Минулий рік став врожайним на помідори, погода тоді була сприятлива», – робить прогнози Степан Маслей.

Дозвілля Степан Миколайович зазвичай проводить на свіжому повітрі, коли гарна погода, виходить на прогулянку. Раніше, часто читав газети, надруковані шрифтом Брайля, але тепер їх не так вже легко й отримати, та й кількість даної періодики зменшилася.

Інвалідність зору – це не вирок, і не табу на щасливе життя

Наступна людина, про яку ми вирішили написати є голова Ужгородської територіально-первинної організації УТОСу Олексій Михайлович Міовканич.

Пан Олексій народився 16 березня 1958-го року в селі Люта Великоберезнянського району. Має другу групу інвалідності зору з дитинства. До 15 років проживав у Лютій, потім переїхав в Ужгород, де навчався у ЗОШ №1.

Після закінчення школи Олексій Міовканич з допомогою УТОСу влаштувався в цех на роботу слюсарем-електрозборщиком. Зараз має 19 років стажу, вісім з яких провів на посаді «завідуючий складом».

Знайомство з коханою жінкою

Зі своєю майбутньою дружиною Анною пан Олексій познайомився на роботі. Йому на той час виповнилося 18, їй – 16 років.

«Дружина теж працювала слюсарем, була моєю ученицею, – згадує Олексій Михайлович. – Вона з дитинства має другу групу інвалідності. У Мукачеві закінчила спеціалізовану школу для слабозорих дітей».

Звичайно, як і більшість молодих сімей, Міовканичі теж стикалися з фінансовими труднощами. Коли отримали квартиру, то потрібно було й ремонт робити, і меблі купувати. Пан Олексій розповідає, що все брали в розстрочку. Без чужої фінансової підтримки, обладнали власний дім самостійно: починаючи від  меблів до кухні й закінчуючи килимом для вітальні.

«Виховувати маленьку дитину допомагала мама дружини. Спочатку 5 років знімали квартиру, потім отримали житло від УТОСу. То був уже 1985 р., – ділиться з нами пан Олексій.

У 90-их роках цех закрили, тому Олексій Міовканич продовжував свою кар’єру в інших сферах, ну а дружина Анна почала займатися виключно домашнім господарством.

«Готує їжу прекрасно, навіть краще ніж зрячі, – з усмішкою каже Олексій Міовканич. – Зараз ми чудово обходимося й без сторонньої допомоги. Хоч жінка має першу групу інвалідності, але всі хатні справи виконує самостійно. Готує, пере, шиє. Нитку в голку одягає язиком».

Для того, щоб тримався в будинку лад і подружжя Міовканичів почувало себе вільно, потрібно речі ставити на свої місця, й у жодному разі, без попередження, не переставляти.

Забитий перешкодами тротуар завдає клопотів слабозорим

Хоч і вдома сім’я Міовканичів, та й інші люди з поганим або відсутнім зором, можуть орієнтуватися й почувати себе добре, то на дворі на них чекає багато сюрпризів.

«Гуляти містом інвалідам зору зараз важко. Оті всі бар’єри у вигляді столиків, холодильників заважають нормально пересуватися. Тротуар потрібен для того, щоб по ньому можна було спокійно, без перешкод, ходити, – пояснює пан Олексій – До нас в УТОС часто навідується чоловік, що проживає в мікрорайоні Радванка, то він, ідучи дорогою, не раз впаде в яку-небудь яму. Кожний собі щось надумає поставити.  Першу й останню сходи добре би було пофарбувати в який-небудь колір, щоб людина, яка ще хоч трохи має зору, могла орієнтуватися. Підніматися вверх ще легко, а ось спускатися сходами вниз  – важко».

Міовканичі мають повноцінне життя

Всупереч необдуманості у побудові «пішохідних зв’язків», сім’я Міовканичів, не зважаючи на ці важливі дрібниці, живе повноцінним життям: вони самостійно справляються з побутовими проблемами, мають час на цікаві заняття, а гуляти, поки ще є декілька крапель зору – ходять вдвох.

Із улюблених хобі у дружини Анни – це гра у шашки. Також пече внукам булочки, тістечка, адже малеча любить приїжджати на канікулах до своїх дідуся та бабусі.

Дружина Анна у липні відсвяткувала 55-річчя, починаючи із 90-их вона займається домашнім господарством, Сергій Міовканич – повернувся до УТОСу, де вже п’ять років є головою Ужгородської ТПО УТОС.

Виховали прекрасного сина Віктора, якому вже 36 років. Мають чудову невістку та двох онуків. Щасливі, бо все що потрібно для цього – у них давно уже є.

Яна Тегза

Джерело: газета "Ужгород"

Ужгородська історія про японську вишню

«Вишневий сад» Ужгорода готовий до «Сакура-Фесту». Художній фестиваль цього річ проходитиме з 15 до 30 квітня. Організатори планують насичену програму. Урочисте відкриття фестивалю відбудеться 15 квітня на Набережній Незалежності, опісля – продовжать на площі Театральній. У рамках фестивалю розпочнеться і Великодній ярмарок.Ужгородський «Сакура-Фест» дивує своєю різноманітністю. Але, звідки ж до нас прийшли «винуватці свята», «коли» і «де» вони були вперше посаджені? На ці й на деякі інші питання ми намагалися знайти для вас відповідь.

Масово сакури розпочали заселяти Ужгород ще з 1925 року

Перші саджанці з’явилися в мікрорайоні Галагов, що простягнувся вздовж правобережної набережної.  Його почали забудовували ще в 20-х роках минулого століття. Чеський квартал – це унікальний район Ужгорода, який вважається еталоном конструктивізму в Україні. У Чехословаччині займалися питанням благоустрою міста на високому рівні.

Мікрорайон побудували на болоті, грунт був дуже вологим, і тому в цьому кварталі зробили багато парків, скверів, площ. Чехи, розпочавши будівництво, задумалися, яке дерево найкраще підходить для того, щоб висушити грунт і підготувати його до забудовування. Науковці вивчили клімат Закарпаття, і вияснили, що він добре пасує для сакури, адже японські вишні – водолюбні рослини. Перші сакури завезли із Західної Європи, це в основному з Люксембургу й Голландії. Потрапили вони в Чехословаччину, ну а потім – і на Закарпаття.Коли, з допомогою японських вишень, грунт достатньо обсохне, планували їх вирубати, і вже досаджувати іншими деревами. Але, Чехословаччина припинила своє існування, і тому до кінця цю ідею не реалізували. Мікрорайон настільки вийшов красивим, що було вирішено японські вишні залишити. Ось чому майже всі найстаріші сакури знаходяться в чеському кварталі.«В Україні Закарпаття є найсприятливішою територією для  японських вишень з відповідним кліматом. Я провів аналіз, і вважаю, що в Східній, Центральній і навіть частково Західній Європі, нема таких хороших умов для росту сакур, як у нас на Закарпатті, – розповідає член президії, голова секції природного заповідного фонду Адальберт Рошко. – Чехи завезли їх в 20-х роках, а вже у 50-х, при радянській владі, садівники налагодили щеплення сакур. А щеплять їх на дикій, а також – на культурній черешні. На диких – більш довговічні. До речі, у нас уже є й понад 80-ти річні дерева. На мою думку, найстаріша сакура міста росте на площі Пушкіна. За своїми діаметрами та розмірами вона підходить. Ще старі сакури біля Дитячої міської лікарні».Ужгородські сакури нічим не відрізняється від тих, що ростуть в Японії. Сакурами називаються японські вишні й черешні. З них була виведена стерильна форма японської вишні, яка не дає плоди, лише квіти. В Ужгороді голова секції природного заповідного фонду Адальберт Рошко нарахував 3 види сакур. Найпоширеніші – звичайні японські вишні. Недавно завезли плакучі сакури, велику кількість таких дерев посадили вздовж вулиці Митна. І є ще, але рідше зустрічається, садова форма японської вишні (гілки йдуть від центрального стовбура під прямим кутом).  

Сад Іштвана Лаудона і сакура

В Ужгороді був унікальний сад Іштвана Лаудона, котрий не вчився на ботаніка, але був ботаніком від Бога. Пан Іштван мав хобі – рослини. Займався їхньою адаптацією до клімату Ужгорода. Він багато подорожував, його друзі подорожували і тому, дістати саджанці екзотів – не було для нього проблемою.Іштван Лаудон адаптував велику кількість рослин. Вважається, що магнолія з’явилася в Ужгороді саме завдяки йому. Багато хто схиляється до того, що саме Іштван Лаудон посадив японську вишню в Ужгороді. Відтоді стало зрозуміло, що це дерево може в нас рости. Близько 10 років пан Іштван витратив на облаштування свого саду. І вже наприкінці XIX  століття Лаудон отримав сертифікат від Віденської імператорської академії про те, що являється власником одного з найкращих парків у всій Австро-Угорській імперії. Завдяки цьому в Ужгороді на сьогоднішній час так багато екзотів. Ще одним фактом є те, що наше місто було чемпіоном з кількості екзотичних рослин серед міст Радянського Союзу.

«З цього саду залишився тільки задній двір Ужгородської Міської Дитячої Лікарні. На жаль, сад Іштвана Лаудона не зберігся, – ознайомлює нас із фактами екскурсовод Юрій Яновський. – За часів Чехословаччини, коли будували квартал, частину дерев вирубали. Хоч цю процедуру зробили дуже грамотно, але Радянський Союз погіршив ситуацію – побудував на місці саду дві «хрущовки». До речі, коли Лаудон саджав дерева, то спеціально до їхніх коренів прокладав водопровід».

Ужгородська легенда про японські вишні

З роками кількість версій виникнення перших сакур в Ужгороді більшає, від так з’являються і цікаві неординарні історії:«Посольство Японії їхало до Франца Йосипа і везли з собою в подарунок символ Японії – сакури. І, коли вони зупинилися в Мукачівському замку, роми украли в них ці саджанці, тому що були впевнені, що це вишні. Зрозуміло, що на місці, де вони крали, продавати було дуже підозріло, й тому, вони продали саджанці ужгородцям, обіцяючи, що дадуть ці вишні плоди. Насправді, плодів вони так і не дочекалися, але, побачивши, що дерева на диво прекрасні, почали засаджувати місто. За легендою, саме так з’явилася сакура в Ужгороді».

Сакурний сезон для туристів

У Закарпатті пік сезону припадає саме на цвітіння японської вишні. У цьому році сакура «вибила з колії», тому що, як правило, її цвітіння починалося із середини квітня. Екскурсовод Юрій Яновський пояснює, що зараз весна прийшла в Україну на місяць раніше, і тому «ужгородська візитна картка» швидше зацвіла. Туристи забронювали собі білети й житло на 20-ті числа місяця, і вони вже потраплять на обпалі квіти сакури.До подій на Майдані  було багато туристів з Білорусії та Росі. Зараз їх, практично немає. Зазвичай приїжджають в Ужгород з інших областей. 80% відпочиваючих – це жителі міст-мільйонників: Одеса, Київ, Харків, Дніпропетровськ.

«По чім сакура?»

«Вирощуємо в ЗеленГоспі, попит на них є. Вартість саджанця сакури –  від 200 до 1500 грн в залежності від сорту й розміру, – ознайомлює директор товариства «Уж-Агромікс» Іван Опаленик. – Можна придбати плакучу та звичайну види японської вишні. З кожним роком попит на сакуру збільшується. Клієнтів багато не лише з нашої області, а й з усієї України. Були замовлення з Києва, з Івано-Франківська тощо. Сакури потрібно садити на початку весни, або в кінці осені. Весною – поки листя не розпустилось, осінню – коли вже опало. У деяких випадках, якщо рослина в контейнері, можна і в літній сезон».В Ужгороді налічується більше 2 тисяч сакур. Зі збільшенням попиту на японські вишні, відповідно й збільшується «орожевлення території» не тільки міста, а й всієї області.«Рожевий бренд» Ужгорода приваблює все більше туристів. Фото біля сакури – чи не найвдаліший сувенір для відпочиваючих, а також – найкращий спосіб не лише для них, а й для місцевих жителів, зафіксувати весняний пік краси.

Яна Тегза

Опубліковано в газеті "Ужгород"